На початку 1948 року по табору пішла чутка, що японських військовополонених нарешті відпустять на батьківщину. Начебто навесні за нами прийде судно. Я спитав Бориса, чи це правда.
„Усе правильно, лейтенанте Мамія, — відповів він. — Ця чутка — чиста правда. Невдовзі усіх вас репатріюють до Японії. Світова громадськість невдоволена, і ми не можемо вас вічно тут тримати на каторжних роботах. Але в мене є для тебе пропозиція, лейтенанте. Ти не хотів би залишитися тут — уже не полоненим, а вільним радянським громадянином? Ти для мене добре працював, і коли поїдеш — де ж я заміну знайду? Тобі зі мною було б набагато краще, ніж в Японії. Ти ж вернешся туди без гроша в кишені й будеш мучитися… Кажуть, там у вас нема чого їсти, люди з голоду вмирають. А тут у тебе все буде — і гроші, і жінки, і влада“.
Борис зробив серйозну пропозицію. Я знав надто багато його таємниць, і він, очевидно, боявся мене відпускати. Якщо я відмовлюсь, він мене знищить, щоб затулити рот. А проте я не злякався. Подякував йому, сказав, що турбуюся про батьків і сестру, а тому хотів би повернутися додому. Борис здвигнув плечима і більше нічого не сказав.
Ідеальна нагода відправити Бориса на той світ випала одного березневого вечора, коли до репатріації залишалося зовсім мало. Ми опинилися з ним наодинці — Татарин, що ніколи не покидав його, відлучився з кімнати. Ще не було дев’ятої, я за своїм звичаєм наводив порядок у бухгалтерській книзі, Борис, що рідко коли засиджувався допізна в конторі, писав за столом листа. Потягуючи зі склянки бренді, він водив авторучкою по паперу. На вішалці разом з його шкіряною курткою і картузом висів пістолет у шкіряній кобурі — не великий радянський, а німецький „вальтер-ППК“. Казали, що Борис забрав його у нацистського підполковника, узятого в полон після форсування Дунаю. На рукоятці „вальтера“, завжди начищеного до блиску, було викарбувано дві схожі на блискавку літери — SS. Я часто уважно спостерігав, як Борис чистив свій пістолет, і знав, що в його обоймі завжди вісім бойових патронів.
Було дивно, що того разу Борис повісив кобуру з пістолетом на вішалку. Завжди обережний, працюючи за столом, він тримав пістолет під рукою, у правій шухляді. Того вечора він чомусь був у піднесеному настрої, багато говорив і тому, напевне, забув про пильність. Кращого шансу я не сподівався. Я стільки разів по-думки повторював, як однією рукою знімаю пістолет із запобіжника, швидко досилаю набій у патронник. Нарешті я зважився, устав зі свого місця і пройшов мимо вішалки, вдаючи, що пішов за якимось документом. Борис, поринувши в написання листа, не звертав на мене уваги. Не зупиняючись, я на ходу витягнув пістолет з кобури. Невеличкий, він зручно вміщався в долоні, і я зрозумів, яка це прекрасна зброя. Вставши навпроти Бориса, я зняв пістолет із запобіжника, затиснув його між колінами і правою рукою відтягнув затвор. Патрон з легким брязкотом зайшов у патронник. Від цього сухого звуку Борис підвів голову, а я спрямував на неї цівку пістолета.
Він похитав головою і зітхнув.
„Мені шкода тебе, але в пістолеті нема патронів, — проказав Борис, надіваючи ковпачок на ручку. — За вагою можна оцінити, що не заряджений. Досить легко в руці погойдати. Вісім патронів калібру 7,65 мм, чиста вага приблизно вісімдесят грамів“.
Та словам Бориса я не повірив, а швидко націлив пістолет йому в лоб і без жодних вагань натиснув на гашетку. Однак почув тільки сухе клацання. Як і казав Борис, патронів у пістолеті не було. Опустивши зброю, я прикусив губи. Думати ні про що не міг. Відсунувши шухляду, Борис вийняв звідти жменю патронів і показав мені. Він заздалегідь вийняв патрони з обойми і тим самим, видно, поставив мені пастку. Усе це було схоже на фарс.
„Мені вже давно стало ясно, що ти хочеш мене вбити, — спокійно вів далі Борис. — Постійно уявляв собі, як це робитимеш. Хіба ні? Я ж тебе попереджував: як фантазуватимеш — життя позбудешся. Та байдуже. Бо, як не крути, ти не зможеш мене вбити“.
І тоді Борис взяв два патрони й кинув на підлогу. Вони покотилися мені під ноги.
„Бойові патрони, — сказав він. — Не брешу. Можеш зарядити і стріляти в мене. Це твій останній шанс. Якщо справді хочеш убити, то добре прицілюйся. А якщо ж промахнешся, то обіцяй, що нікому на світі не розкажеш моєї таємниці, того, що я тут роблю. Ось така угода“.