— Гадаю, не дуже, — відповів я.
— А цікаві?
— Трохи.
— А ви не вважаєте, що сміливість і цікавість між собою чимось схожі? — запитала Мей. — Де сміливість, там і цікавість, і навпаки — де цікавість, там і сміливість, хіба ні?
— Ну що ж, можливо, справді чимось схожі, — сказав я. — А буває і так, — що сміливість і цікавість зливаються водно, як ти сказала.
— Скажімо, коли нишком залазиш у чужий дім?
— Саме так, — сказав я, перекочуючи на язиці карамельку. — У такому випадку цікавість і сміливість начебто діють разом. Іноді цікавість тягне за собою сміливість і підганяє її. Однак здебільшого цікавість швидко зникає, на відміну від сміливості. Цікавість скидається на веселого приятеля, якому не можеш довіритися. Вона запалює тебе, але в будь-яку мить може кинути тебе. І тоді доводиться діяти самому, зібравши докупи всю мужність.
Мей трохи задумалася над цим.
— Справді… Можна й так вважати. — Вона піднялася зі стільця, обтрусила пил із шортів і глянула на мене згори. — Послухайте, Заводний Птаху, ви не хотіли б подивитися на колодязь?
— Колодязь? — поцікавився я. — Який ще колодязь?
— Тут є висохлий колодязь, — сказала Мей. — Він мені до певної міри подобається. Хочете подивитися?
Ми перейшли через сад й обійшли дім збоку. Колодязь, півтора метра діаметром, закривався круглою кришкою з товстих дощок. Зверху кришку придавлювали два бетонні блоки. Біля його стінки, що виступала над землею приблизно на метр, ніби насторожі, стояло старе дерево. Начебто фруктове, але з невідомою мені назвою.
Колодязь, як і все інше в цьому домі, здавався вже давно покинутим і запущеним. У ньому відчувалося щось таке, що можна назвати «цілковитою втратою чутливості». Можливо, неживі предмети стають ще більше неживими, коли людина відвертає від них очі.
Коли ж я зблизька старанно обстежив колодязь, то зрозумів, що його викопали набагато раніше, ніж звели сам будинок. Про це свідчила зовсім стара дерев’яна кришка. Стінки колодязя були зацементовані — видно, для зміцнення первісної конструкції. Навіть дерево біля нього наче підкреслювало, що з’явилося тут набагато раніше від інших у цьому саду.
Я опустив на землю бетонні блоки, зняв одну з половинок дощаної кришки і, спершись руками об край, нагнувся і зазирнув усередину, але дна не побачив. Колодязь, видно, був досить глибокий — його нижня частина тонула в цілковитій темряві. Я принюхався — трохи відгонило пліснявою.
— Води нема, — сказала Мей. — Колодязь без води.
«Птах, нездатний літати, й висохлий колодязь, — думав я. — Доріжка без входу і виходу. І ще…»
Дівчина підняла з-під ніг шматок цеглини й кинула його в колодязь. Невдовзі почувся слабкий сухий звук. От і все. Настільки сухий, що, здавалось, його можна розтерти на порошок.
Випроставшись, я глянув на Мей і запитав:
— Чому нема води? Висохла? А може, хтось його засипав?
Дівчина здвигнула плечима.
— Якби його хотіли засипати, то засипали б по вінця, хіба ні? Бо навіщо залишати діру в землі? Небезпечно — може хтось упасти. Правда?
— Мабуть, що так, — погодився я. — Мабуть, колодязь з якоїсь причини висох.
Раптом я згадав слова Хонди: «Якщо доведеться підніматись угору, то шукай найвищу вежу і вилізай на її вершину. Якщо доведеться спускатись униз, то шукай найглибший колодязь і спускайся на дно». Виходить, колодязь я вже знайшов.
Я ще раз нагнувся і, ні про що не думаючи, глянув у темряву. «От тобі й на! У такому місці, серед дня, існує така глибока темрява!» — подумав я. Я відкашлявся і проковтнув слину. Мені здалося, ніби в темряві колодязя хтось інший кашлянув. У роті залишився присмак лимонних карамельок.
Я накрив колодязь кришкою і поклав на неї блоки. Зиркнув на годинник. Майже пів на дванадцяту. В обідню перерву треба подзвонити Куміко.
— Мені пора додому.
Мей трохи насупилася.
— Гаразд! Вертайтеся додому, Заводний Птаху.
Коли ми перетинали сад, кам’яний птах, як і раніше, дивився на небо своїми висохлими очима. Небо все ще суцільно заволікали сірі хмари, але дощ припинився. Мей Касахара зірвала жмутик трави й підкинула вгору. Вітру не було, й травинки розсипались під її ногами.
— До смерку ще багато часу, — сказала дівчина, не дивлячись на мене.
— Справді досить багато, — погодився я.
6
Про Куміко Окаду й Нобору Ватая
Я ріс у сім’ї одинаком, а тому ніяк не міг собі уявити, що почувають брат і сестра одне до одного і як спілкуються між собою, ставши дорослими і почавши самостійне життя. Щоразу, коли заходила мова про Нобору Ватая, обличчя Куміко набирало дивного виразу — наче помилково їй у рот потрапило щось незвичне на смак. Однак що ховалося за цим виразом, я не здогадувався. Куміко знала, що до її старшого брата я зовсім не відчуваю чогось схожого на прихильність, і вважала це само собою зрозумілим. Зрештою, і вона сама не була ним до краю захоплена. Якби не їхня кревна спорідненість, то, гадаю, майже неможливо було б уявити собі їх за дружньою розмовою. Але вони доводилися одне одному близькими родичами — братом і сестрою, і це трохи ускладнювало їхнє становище.