— Ставок замерз, і все качине плем’я кудись-інде перебралося. Вони вам, напевне, сподобалися б, Заводний Птаху. Приїдьте сюди ще навесні. Я вас познайомлю.
Я всміхнувся. На мені було не дуже тепле байкове пальто, шия обмотана по саме підборіддя шарфом, руки в кишенях. У лісі холод проймав до кісток. Земля вкрилася панциром примерзлого снігу, і кросівки забавно ковзали по ньому. Треба було купити спеціальне взуття на жорсткій підошві.
— Так ти ще тут побудеш? — спитав я.
— Та, мабуть. Пройде час, і мене, можливо, знову потягне до школи. А може, ні. Або ж раптом вийду за когось заміж… Та навряд. — Мей розсміялася, з її рота вирвалася хмарка білої пари. — В усякому разі, поживу тут ще трохи. Мені потрібен час, щоб подумати. Про те, що хочу робити, куди хочу їхати. Про таке хочеться думати неквапливо.
Я кивнув:
— Можливо, це й правильно.
— А ви, Заводний Птаху, в мої роки думали про такі речі?
— Та хто його знає… Якщо казати чесно, то не дуже багато про це думав. Звісно, трошечки думав, але, здається, глибоко не копирсався… Узагалі-то я вважав, що все складеться нормально, якщо житимеш, як усі, звичайно. Та, видно, із цього нічого не вийшло. На жаль.
Мей спокійно глянула мені в очі і поклала руки в рукавичках на коліно.
— Так що, Куміко-сан не випустили на поруки?
— Вона відмовилася виходити на поруки, — пояснив я. — Боїться, що на неї тоді клопоти зваляться, тому воліє лишитися у в’язниці, у тиші й спокої. І зі мною не хоче зустрічатися. Взагалі нікого бачити не хоче, поки все не вляжеться.
— А коли суд?
— Мабуть, навесні. Куміко визнає свою вину і готова прийняти будь-який вирок. Суд, напевне, довго не триватиме. Є великий шанс, що вирок буде умовним, а якщо навіть її засудять, то не надовго.
Мей підняла камінь з-під ніг і кинула його на середину ставка. Він зі стуком ударився об кригу й покотився аж до протилежного берега.
— Будете сидіти дома й чекати, коли повернеться Куміко-сан?
Я кивнув.
— Добре, що так сталося?.. Так?
З мого рота також вилетіла велика біла хмарка:
— Та начебто. Врешті-решт, так у нас вийшло.
«Але ж могло статися набагато гірше», — подумав я.
Удалині, в лісі, що обступив звідусіль ставок, закричав птах. Я підвів голову, озирнувся навколо, але крик більше не повторився. Навколо ні душі. Тільки десь сухо довбає дятел дерево.
— Якщо в нас з Куміко буде дитина, я назву її Корсика, — промовив я.
— Чудове ім’я! — сказала Мей Касахара.
Ми йшли лісом рука об руку. Мей зняла праву рукавичку і засунула руку в кишеню мого пальта. Поводилась, як Куміко, що так само робила, коли взимку ми виходили на прогулянку. У холодний день ділили на двох одну кишеню. Я потиснув у кишені руку Мей, маленьку й теплу, наче самотня замкнена душа.
— Заводний Птаху! Усі, напевне, думають, що ми коханці.
— Можливо, — відповів я.
— А ви всі мої листи читали?
— Твої листи? — перепитав я, нічого не розуміючи. — Вибач, але я жодного листа від тебе не отримав. Про тебе нічого не було чути, а тому подзвонив твоїй матері, і вона дала мені твою адресу і телефон. Заради цього довелося трохи прибрехати.
— Отакої! А я ж вам листів п’ятсот написала, — звівши очі догори, сказала Мей.
Увечері вона поїхала проводжати мене на станцію. На автобусі ми доїхали до містечка, з’їли піцу в пристанційному ресторанчику і стали чекати, коли прибуде дизель-електровоз з трьома вагонами. У залі чекання стояла велика розпалена піч, навколо якої товклися два-три чоловіка. Але ми туди не пішли і стояли удвох на холодній платформі. У небі висів наче обледенілий зимовий місяць з різко окресленими краями, як китайський меч. Стоячи під місяцем, Мей піднялась навшпиньки і ледве чутно поцілувала мене в праву щоку. Я відчув її холодні тонкі губи там, де раніше була родимка.
— До побачення, Заводний Птаху! — прошепотіла вона. — Дякую, що спеціально приїхали сюди до мене.