І тоді вона відгородилася від зовнішнього світу. Перестала думати, перестала бажати. Її становище виходило за межі розуміння. Куміко заплющувала очі, затикала вуха, відмовлялася думати. Після того кілька місяців майже випало з її пам’яті. Пізніше не пригадувала нічого з того, що тоді з нею відбувалося. Отямилася тоді, коли була в іншому домі. Там, де мала жити. З батьками, братом і сестрою. Та це не був її дім. А просто нове середовище.
Куміко не знала, через що її розлучили з бабусею і привезли в новий дім, але інстинктивно здогадувалася, що не буде вороття до життя в Нііґаті. Світ, в якому опинилася вона, шестирічна дівчина, не вкладався в її розуміння. Її колишній світ відрізнявся від цього багато в чому, а те, що здавалося схожим, поводилося цілком по-іншому. Вона не розуміла, на яких світоглядних цінностях і принципах він побудований, і навіть не могла брати участі в розмовах, що велися в новій родині.
У новій обстановці Куміко стала мовчазною і відлюдькуватою дівчиною. Не знала, кому може довіряти, на кого покладатися. Навіть, зрідка опиняючись на колінах батька чи матері, не почувалася спокійною. Не пам’ятала їхнього запаху й тому страшно нервувала. Іноді навіть ненавиділа цей запах. І тільки старшій сестрі потроху відкривала свою душу. Батьки не знали, що робити з такою норовливою дочкою, а старший брат відтоді навіть перестав звертати на неї увагу. І тільки сестра розуміла, якою розгубленою і самотньою почувається Куміко. Вона терпеливо її доглядала: спала з нею в одній кімнаті, намагалась потроху розмовляти, читала їй книжки, разом ходила до школи, допомагала виконувати домашні завдання. Коли Куміко годинами плакала в кутку, сестра сиділа поруч, міцно обійнявши її. Вона старалася знайти принаймні вузеньку стежку до її серця. І якби через рік після повернення Куміко додому сестра не вмерла від харчового отруєння, все, можливо, склалося б по-іншому.
«Якби сестра жила, то, гадаю, життя нашої сім’ї було б трохи кращим, — казала Куміко. — Вона вчилася тільки в шостому класі, але вже вважалася, так би мовити, її стрижнем. Якби вона залишилася жити, усі ми, можливо, були б поряднішими людьми, ніж зараз. Принаймні я, гадаю, була б урятована. Розумієш? Відтоді мене не покидає відчуття провини. Чому я не вмерла замість неї? Чому залишилася жити я, від якої немає нікому ні користі, ні радості? І батьки, й брат здогадувалися про такі мої думки, але не знайшли для мене жодного теплого слова. Ба більше — при нагоді завжди пригадували покійну сестру: яка вона була гарна, розумна й чуйна, як усі її любили, як добре грала на роялі! Мене також учили грати! Бо, мовляв, після смерті сестри залишився рояль. Та я не мала до цього охоти. Я розуміла, що не зумію грати так, як вона, й не хотіла ще раз засвідчувати свою недолугість. Я не могла нікого замінити й не хотіла ставати кимсь іншим. Але вони мене просто не слухали. Ніхто й не збирався слухати, що я кажу! Тому я все ще дивлюся на піаніно з огидою. І так само на людей, що на ньому грають».
Слухаючи розповідь Куміко, я кипів гнівом проти її родини. За те, що вони зробили і не зробили для неї. Пригадую, це було ще до одруження. Місяців два після нашого знайомства. Був тихий недільний ранок, ми лежали в ліжку. Ніби розмотуючи заплутану тасьму, Куміко поволі розповідала про своє дитинство. Розповідала так довго вперше. Досі я майже нічого не знав про її родину та виховання. Я знав лише, що вона неговірка, любить малювати, що має довге гарне волосся і дві родимки на правій лопатці. І що я — перший в її житті чоловік, з яким вона переспала.
Розповідаючи про себе, Куміко сплакнула. Я добре розумів, чому їй захотілося плакати. Я обійняв її і погладив по волоссю.
— Якби сестра жила, то, гадаю, й тобі сподобалася б. Вона всім подобалася з першого погляду.
— Можливо, — сказав я. — Однак мені сподобалася ти. Це ж так просто. Ти і я, а твоя сестра тут ні до чого.
Куміко на хвилину замовкла й задумалася. О пів на восьму недільного ранку всі звуки були м’якими й приглушеними. Я чув, як дибають по даху голуби, як хтось далеко кличе собаку. Куміко довго вдивлялася в одну цятку на стелі, а потім запитала: