Ще довго після нашої зустрічі я не міг позбутися неприємного осаду. Здавалося, ніби мені в рот напхали цілу жменю смердючих комах. Хоч я їх виплюнув, відчуття огиди залишилося. Упродовж не одного дня Нобору Ватая не виходив мені з голови. Я намагався думати про щось інше, але не міг. Ходив на концерти, дивився фільми. Навіть вирушав разом з колегами по роботі на бейсбольні змагання. Пив, читав книжки, які давно збирався прочитати, як тільки буде вільний час. Але Нобору Ватая завжди перебував у моєму полі зору: стояв, схрестивши руки, і дивився на мене злими очима так, ніби засмоктував, як бездонне болото. Це мене нервувало й стрясало землю під моїми ногами.
Коли ми зустрілися з Куміко, вона спитала, яким здався мені її брат. Однак я не міг відповісти чесно. Хотів розпитати її про маску на його обличчі, про неприродно перекручене щось, яке, напевне, ховалося під нею. Хотів щиро зізнатися, що неприємно вразило мене в ньому, й розповісти про сум’яття почуттів, яке мене охопило. Але так нічого й не сказав. Бо подумав, що не зумію всього передати словами, хоч би скільки пояснював. А якщо не зумію, то краще нічого не казати.
— Він і справді трохи дивак, — сказав я. Хотів ще щось додати, але не знайшов потрібних слів. Куміко також більше нічого не питала. А тільки мовчки кивнула.
Відтоді моє ставлення до Нобору Ватая майже не змінилося. Як і раніше, він мене й далі дратував. Немов легка гарячка. Дома в нас не було телевізора, та щоразу, коли десь мені на очі потрапляв телеекран, на ньому якимось дивним чином з’являвся Нобору Ватая і щось проголошував. Щоразу, коли я де-небудь брав у руки часопис і гортав його, то обов’язково виявляв у ньому його фото або статтю. Мені навіть здавалося, ніби Нобору Ватая чатує на мене за кожним рогом по всьому світу.
Гаразд, чесно зізнаюся: видно, я його ненавидів.
7
Щаслива хімчистка
На сцену виходить Крита Кано
Я взяв блузку і спідничку Куміко й подався до хімчистки, що біля станції. Зазвичай я здавав речі в чистку за рогом, неподалік нашого будинку. І не тому, що вона мені більше подобалася — ні, просто до неї було ближче. Хімчисткою біля станції іноді користувалася Куміко. Заносила туди що-небудь по дорозі на роботу, а на зворотному шляху забирала. Казала, що там дорожче, але чистять ретельніше. Тому свої дорогі речі здавала біля станції, хоча це було трохи незручно. Тож я того дня поїхав туди на велосипеді, бо подумав, що, напевне, Куміко віддала б чистити свою блузку і спідничку саме туди.
Я вийшов з дому в тонких зелених бавовняних штанах, незмінних тенісних тапочках і жовтій майці, випущеній однією фірмою звукозапису для реклами Ван Халена (її Куміко у свій час десь дістала), з блузкою та спідничкою дружини в руках. Як і минулого разу, цього ранку з магнітоли фірми «JVC» власника хімчистки голосно лунала музика — записи Енді Вільямса. Коли я відчинив двері, саме закінчувалася «Hawaiian Wedding Song» і починалася «Canadian Sunset». Весело насвистуючи в такт мелодії, власник щось квапливо вписував у блокнот кульковою ручкою. Серед купи касет на полиці я помітив Серхіо Мендеса, Берта Кемпферта і «101 Springs». Можливо, він був любителем легкого жанру. «А от чи міг би він стати власником пристанційної хімчистки прихильник „важкого джазу“ — Альберта Ейлера, Дона Черрі, Сесіла Тейлора?» — раптом подумав я. Можливо, що так. Але його хімчистка навряд чи була б щаслива.
Коли я виклав на прилавок зелену, з квітчастим візерунком блузку і спідничку кольору шавлії, власник розгорнув речі, швидко оглянув і ретельно написав на квитанції: блузка і спідничка. Мені сподобався його акуратний почерк. А якщо до того ж він любить Енді Вільямса — тим краще.
— Окада-сан? — запитав він. Я підтвердив. Власник записав моє прізвище, відірвав копію квитанції й дав мені. — Приготуємо до наступного вівторка. Не забудьте забрати. Це речі вашої дружини?
— Так.
— Гарні кольори, правда?
Небо заволокло темними хмарами. За прогнозом погоди мав випасти дощ. Уже минуло пів на десяту, а люди з портфелями й парасольками в руках усе ще спішили до сходів на станційну платформу. Мабуть, запізнілі службовці? Ранок видався задушливим, але це ніяк не вплинуло на їхній зовнішній вигляд: вони були в акуратних костюмах, акуратних краватках, акуратних чорних черевиках. Серед них я помітив багато чоловіків мого віку, але на жодному з них не було майки з Ван Халеном. У кожного на вилозі піджака красувався значок фірми, під пахвою стирчала газета «Ніхон кейдзай сімбун».[16] На платформі пролунав дзвінок, і кілька чоловіків кинулися сходами догори. Таких людей я вже досить давно не бачив. Упродовж останнього тижня я снував тільки між домом, супермаркетом, бібліотекою та найближчим муніципальним басейном. Зустрічав тільки домогосподарок, стариків, дітей і кількох власників крамниць. Я трохи постояв і неуважно дивився на людей у костюмах і краватках.
16