Роджер Желязни
Хроніки Амбера у 2 томах
Том 1. П'ятикнижжя Корвіна
Книга перша
Дев'ять принців Амбера
Переклав Анатолій Саган
1
Здавалося, минула ціла вічність, коли в кінці тунелю нарешті заясніло світло.
Я спробував ворухнути пальцями ніг — мені це вдалось. Я лежав у шпитальному ліжку, мої ноги були хоч і в гіпсі, але все-таки при мені.
Сильно замружив очі, тоді розплющив їх, і так тричі.
Кімната заспокоїлася й більше не ходила ходором переді мною.
Куди ж, чорт забирай, мене занесло?
Туман помалу щезав, і те, що люди називають пам'яттю, почало повертатися до мене. У спогадах спливали ночі, медсестри, шприци. Щоразу, тільки-но в голові у мене світлішало, в мою палату хтось заходив і колов мені якусь гидоту. Отак усе й робилося. Саме так. І то тепер, коли я почувався не таким уже й хворим! Вони мусять це припинити.
А от чи припинять?
Нав'язливо пульсувала думка: мабуть, ні.
Звідкись узялася цілковита невіра у чистоту людських поривань і важким тягарем опустилася мені на груди. Несподівано зрозумів: мене накачують снодійним! Судячи з того, як я почувавсь, якихось серйозних причин для цього не було, але ж вони не спиняться і колотимуть далі, бо хтось їм за це заплатив. Тому лежи спокійно й удавай, що спиш, підказав мені голос, який належав гіршій, проте мудрішій частці мого «я».
Так я і зробив.
Хвилин за десять двері відчинилися, в палату зазирнула медсестра. Звичайно, я заплющив очі, ніби ще не прокинувся. Вона пішла.
До цього часу я відновив у пам'яті частину тих подій.
Невиразно пригадав, що пережив якусь аварію чи щось подібне. Те, що сталося після аварії, досі було оповите туманом; про те, що відбувалося до неї, не мав і найменшого уявлення. Пригадав, що я потрапив до шпиталю, а вже після нього — сюди. Але чому? Цього я не знав.
Хай там як, але ноги мої почувалися непогано. Цілком непогано, щоб тримати мене, хоч я й не знав, скільки часу минуло, відколи поламав їх; а в тому, що вони поламані, я був певен.
Тоді я сів. Це вартувало чималих зусиль, адже м'язи мої були виснажені до краю. За вікном панувала темрява, тільки в небі моргала жменька голих зірок. Я підморгнув їм у відповідь і опустив ноги з ліжка.
Голова пішла обертом, але невдовзі це минуло, і я підвівся, тримаючись за поруччя в узголів'ї, та зробив перший крок.
Усе гаразд. Ноги тримають.
Так, теоретично я був у достатній формі, аби вшитися звідси.
Повернувшись у ліжко, розтягнувся на ньому і замислився. Мене то трусило, то кидало в піт. Приємні видива, і все таке інше...
Підгнило щось у Данськім королівстві...
Так, пригадалося, це була автомобільна аварія. Я сказав би навіть, м'ясорубка...
А потім відчинилися двері, впустивши у палату трохи світла, і крізь прикриті віями очні шпарини я побачив медсестру зі шприцом у руці.
Вона рушила до мого ліжка: широкі стегна, темне волосся, великі руки...
Коли медсестра підійшла, я підвівсь і сів.
— Доброго вечора! — сказав я.
— Е-е... доброго! — відповіла вона.
— Коли мене виписують? — поцікавивсь я.
— Треба запитати лікаря.
— То запитайте, — попросив я її.
— Засукайте, будь ласка, рукав.
— Дякую, але я не хочу.
— Мушу дати вам укол.
— Нічого ви не мусите. Він мені не потрібен.
— Мені здається, це вирішує лікар, а не ви.
— Приведіть його сюди, і нехай він це особисто мені скаже. А до його приходу я не дозволю вам колоти мене.
— Але ж у мене наказ...
— Ейхман[1] теж виконував чужі накази, й пригадайте, що з ним сталось, — і я повільно похитав головою.
— Чудово! — сказала вона. — Отже, я буду змушена доповісти про це...
— Зробіть таку ласку, — погодився я з нею, — і не забудьте сказати йому, що вранці я виписуюся. Це моє рішення.
— Але ж це неможливо! Ви не зможете навіть ходити... а крім того, у вас ушкодження внутрішніх органів...
— А це ми ще побачимо, — мовив я. — На добраніч.
Вона вийшла, не сказавши ні слова у відповідь.
Тоді я знову ліг і продовжив міркувати. Дуже скидалося на те, що мене помістили до приватного закладу, а це означає, що хтось оплачує моє перебування тут. Але хто? Хтось із родичів? Ні. Друзі? Теж ні. Хто ж залишається? Вороги?
Я ще трохи подумав.
Безрезультатно.
Я не знав таких благодійників.
Раптом пригадалось, що я їхав гірською дорогою й опинився в озері разом із машиною. І це було все, що я пам'ятав.
Я був...
Напруживсь — і знову відчув, що пітнію.
Зрозумів, що не знаю, хто я такий!
Щоби не нудитися без діла, я сів і взявся розмотувати свої пов'язки. Під ними, схоже, все було гаразд, тому мене не полишала впевненість, що я роблю так, як треба. Я витягнув з узголів'я ліжка металевий прут і почав розламувати гіпс на правій нозі. Раптом виникло відчуття, що мушу чимскоріше забратися звідси і що на мене ще чекає якась справа.
Перевірив праву ногу. Вона була здорова.
Тоді розтрощив гіпс на лівій нозі, встав з ліжка та підійшов до вмонтованої у стіну шафи.
Одягу там не було.
У коридорі залунали кроки. Я повернувся до ліжка, прикрив уламки гіпсу й розмотані бинти.
Двері в палату знову відчинилися.
Навколо мене спалахнуло світло, і я побачив на порозі здорованя у білому халаті, який тримав руку на вимикачі.
— Сестричка поскаржилася на вас. Як я маю це розуміти? — запитав чолов'яга.
До мене дійшло, що далі вдавати сплячого — безглуздо.
— Не знаю, — відповів йому я. — А в чому річ?
Він на кілька секунд збентеживсь, а потім насупивсь і сердито сказав:
— Пора робити укол.
— А ви — лікар? — поцікавивсь я.
— Ні, але мені наказано зробити вам укол.
— А я від нього відмовляюсь, і це моє законне право. Хіба вам не однаково?
— Ви цього не уникните, — він підвищив голос і, обігнувши ліжко, наблизився до мене зліва. Тільки тепер я побачив у нього в руці шприц.
Дуже підступним ударом я вцілив дюймів на чотири нижче того місця, де мала бути пряжка ременя, і чолов'ягу так пройняло, що він гепнувся на коліна.
— *** ******! — сказав здоровило по деякому часі.
— Ще раз до мене підійдеш, — пригрозив я йому, — всі ребра тобі полічу.
— Нічого, — прохрипів він, — з такими пацієнтами, як ви, ми теж уміємо давати раду.
Мені стало зрозуміло, що пора діяти.
— Де мій одяг? — запитав я.
— *** ******! — повторив здоров'як.
— Тоді, мабуть, скористаюся твоїм. Ану швидко роздягайся!
Коли він утретє вжив свою коронну фразу, я втратив терпець, кинув йому на голову простирадла і садонув через тканину металевим прутом.
Через якихось дві хвилини я вже стояв у всьому білому, як Мобі Дік і ванільне морозиво разом. Одне слово, гидота.
Запхавши чолов'ягу в шафу, виглянув у заґратоване вікно. Там, над шеренгою тополь, висів у небі старий місяць, колишучи на руках місяць-молодик. Блищала срібляста трава. Ніч іще сперечалась із сонцем, але день брав своє. Що ж то за місце? Жодної зачіпки, яка б допомогла відповісти на це запитання. Палата, в котрій мене тримали, була на третьому поверсі, а нижче та зліва, на першому поверсі, світився квадрат, що мав означати вікно, й за тим вікном ще досі хтось не спав.
Вийшовши з палати, я оглянув коридор. Ліворуч він упирався в стінку з теж заґратованим вікном, а обабіч його було четверо дверей — двоє з кожного боку. За ними, напевне, такі самі палати, як моя. Наблизившись до вікна, я виглянув надвір. Той самий двір, такі самі дерева, та сама ніч — нічого нового. Тоді я пішов в інший бік.
1
Адольф Ейхман (1906-1962) — німецький офіцер, гестапівець, відповідальний за масове знищення євреїв. На суді виправдовував свої дії тим, що виконував накази вищих чинів. Суд відхилив його виправдання, й Ейхмана засудили до смертної кари.