Ми котилися голою земляною дорогою поміж колонами велетенських дерев. Здавалося, цьому лісові не було кінця. В ньому я почувавсь у повній безпеці. Час від часу бачили то настороженого оленя, котрий стояв на узбіччі, то здивовану лисицю, яка перебігала нам дорогу. Подеколи траплялися чиїсь сліди. Де-не-де через листя дерев проникало сонячне проміння і скісно впиналось у землю, наче напнуті струни індійського ситара чи сарунги[17]. Вологий легкий вітерець доносив запахи живих істот. І раптом мене пронизав здогад, що я знаю це місце, що колись не раз уже їздив цією дорогою. Я гарцював Арденським лісом на коні, гуляв тут, полював, лежав під могутнім гіллям, підклавши під голову руки, і дививсь у небо. Залазив на ці велетенські дерева й згори спостерігав за дивовижним зеленим світом, який щохвилини змінювався.
— Добре тут, — розчуливсь я, навряд чи усвідомлюючи, що вимовив це вголос.
— Ти й раніше завжди так казав, — відповів Рендом, і в його голосі проскочило щось схоже на здивування. А втім, мені це могло й причутися...
А потім звідкись віддаля долинув різкий, пронизливий звук, і я зрозумів: хтось сурмить у мисливський ріг.
— Піддай «газу», — сказав раптом Рендом. — Це, мабуть, Джуліан сурмить.
Я натиснув на педаль акселератора.
Ріг загудів удруге, вже ближче.
— Його кляті собаки розірвуть нашу машину на уламки, а птахи виберуть нам очі! — сказав Рендом. — Чорт, ми нарвалися на нього тоді, коли він якнайкраще готовий до зустрічі! Не знаю, на що Джуліан полює, але задля такої здобичі, як два його брати, він знехтує будь-яким звіром.
— Живи сам і дай жити іншим, — ось моя нинішня філософія, — зауважив я.
Рендом усміхнувся:
— Яка оригінальна думка! Б'юсь об заклад, твоєї філософії вистачить максимум на п'ять хвилин.
Мисливський ріг лунав щоразу ближче.
— Прокляття! — вилаявся Рендом.
Спідометр з дивними рунічними цифрами показував сімдесят п'ять миль на годину, їхати такою дорогою ще швидше я боявся.
Ріг мисливця — три розлогих гудки — озвався зовсім поруч, і десь близько, ліворуч, загавкали мисливські пси.
— Звідси до справжньої Землі рукою подати, а от до Амбера — їхати та їхати, — сказав мій брат. — Гнати через прилеглі Тіні — справа безнадійна, бо якщо він женеться за нами, то і там нас дожене. Або тінь його.
— То що нам робити?
— Гнати щодуху й молитися, щоб він полював не на нас.
І знову прогудів мисливський ріг, цього разу вже майже над вухом.
— Чорт забирай, він що, на паровозі скаче? — не витримав я.
— Думаю, на Морґенштерні. Звірюка! З усіх коней, яких створив Джуліан, то найшвидший.
Створив! Це слово скалкою засіло у моїй голові, і я почав міркувати, що воно означало. Авжеж, підказав мені внутрішній голос, усе так і є. Джуліан таки справді створив з численних тіней Морґенштерна, наділивши цього звіра швидкістю урагану і силою величезної парової машини.
Я пригадав, що ця звірюка не викликала в мене жодних інших почуттів, окрім страху, а вже за мить дивився на страшного коня.
Морґенштерн на добрих шість хендів[18] перевищував найбільшого з усіх коней, яких я будь-коли бачив: сірої масті, мав мертвотні очі кольору веймарської лягавої[19], а копита його світилися сталевим блиском. Він вихором мчав нарівні з машиною, а у сідлі, припавши до кінської гриви, сидів Джуліан, точно такий, як був зображений на гральних картах: довге чорне волосся, ясно-блакитні очі, лускаті білі обладунки...
Усміхнувшись нам, він помахав рукою. Морґенштерн трусонув головою, і його розкішна грива затріпотіла на вітрі, наче стяг. Ноги коня працювали в такому шаленому темпі, що перетворилися на розмиту пляму.
Я пригадав, як у старі часи служник Джуліана за його наказом нап'яв мій одяг, у якому я вже не ходив, і мучив тварину. Ось чому трохи згодом, під час одного з полювань, цей звір намагався мене розтоптати, коли я зіскочив зі свого коня, щоб зняти шкуру з упольованого оленя.
А зараз довелося знову зачинити вікно в машині, аби Морґенштерн не зрозумів із запаху, що тут є я. Однак мене помітив Джуліан, і, думаю, я правильно зрозумів, що це могло означати для мене. І справа, і зліва від нього, і ззаду, і спереду — всюди бігли люті гончаки з твердими, як камінь, тілами й сталево-міцними зубами. Вони також походили з Тіні, бо жоден звичайний собака неспроможний так бігати. Хоча, про яку нормальність можна говорити, перебуваючи у цьому місці.
Потім Джуліан подав нам знак зупинитись, і я зиркнув на Рендома. Той кивнув.
— Якщо не зупинимося, він усе одно наздожене, — мовив Рендом. Тож я натиснув на гальма, й авто, сповільнивши хід, зупинилося.
Морґенштерн звівся дибки, задригав передніми ногами у повітрі, потім ударив об землю відразу чотирма копитами і пішов легким галопом. Пси з висолопленими язиками крутилися неподалік, їхні боки важко здіймалися. Кінь блищав, ніби вкритий поливою, але я знав, що це піт.
— Ба, яка несподіванка! — характерним повільним голосом, неначе знехотя, кинув Джуліан, і величезний чорно-зелений яструб, описавши в повітрі коло, сів йому на ліве плече.
— Що правда, то правда, — відповів я. — Як твої справи?
— Шикарно, — вищиривсь у посмішці Джуліан, — як і завжди. А як поживаєш ти, як братик Рендом?
— Я живий-здоровий, — сказав я, а Рендом, кивнувши, додав:
— Чесно кажучи, я гадав, що такої години тобі буде не до полювання.
Джуліан зиркнув через переднє скло на Рендома.
— А мені подобається вбивати звірів, — зізнавсь. — І ще не виходять із голови всякі родичі.
По моїй спині, згори донизу, пробіг легенький холодок.
— Я полював, а тут ви на гримучому тарантасі, — сказав Джуліан. — Де б здогадався, що в ньому сидять такі красені! Наскільки розумію, ви не просто катаєтеся, щоб розвіятись, а цілеспрямовано кудись ідете, правда? Скажімо, в Амбер?
— Правда, — погодивсь я. — А можна поцікавитися: чому ти тут, а не там?
— Ерік настановив мене наглядати за дорогою, — пояснив Джуліан, і коли він назвав це ім'я, рука моя сягнула до одного з пістолетів у мене за поясом. Однак щось підказувало мені, що куля безсила проти обладунків Джуліана. Довелося міркувати, як ліпше вистрілити в Морґенштерна.
— Ну, брати, — посміхнувся Джуліан, — ласкаво прошу додому і бажаю вам щасливої дороги. Зустрінемося пізніше в Амбері, тепер я в цьому більше ніж певен. Приємного вам дня, — і, сказавши це, він розвернув коня та помчав углиб лісу.
— А чи не вшитися нам під три чорти? — запропонував Рендом. — Джуліан явно затіває засідку або погоню, — після цих слів він витягнув з-за пояса свій пістолет і поклав його на коліна.
Ми поїхали далі з нормальною швидкістю.
Хвилин за п'ять, коли я відчув себе спокійніше і дихання моє полегшало, знову долинув звук мисливського рогу. Я натиснув педаль «газу», знаючи, що Джуліан однаково наздожене нас, але намагався виграти час і від'їхати якнайдалі. Машина йшла юзом на поворотах, з ревом злітала на пагорби і пролітала над долинками. Дорогою нам трапивсь олень, але я, не зменшуючи швидкості, крутнув кермо й обминув тварину, уникнувши зіткнення.
Ріг лунав уже ближче, і Рендом брудно лаявся впівголоса.
Звідкись спало переконання, що нам ще їхати та їхати цим лісом, і мушу визнати, мене то аж ніяк не тішило.
Дорога стала рівною й прямою, як стріла, і приблизно хвилину я гнав машину, витискаючи з двигуна все. Поки ми так летіли, рев рогу дещо віддалився. Потім дорога змінилася: суцільні закрути й зиґзаґи, їхати довелося тихіше. І знову Джуліан почав нас наздоганяти.
Ще хвилин через шість я побачив його у дзеркалі заднього виду. Він летів дорогою в оточенні своєї зграї, котра гавкала та вищала, не відстаючи від господаря.
Рендом опустив скло у вікні машини, ще за хвильку висунувся в нього і почав стріляти.
— Дідько взяв би його обладунки! — вилаявся він. — Я поцілив у нього щонайменше двічі, а йому хоч би що!
18
Хенд (генд; від
19
Веймарська лягава (інша назва — веймаранер) — німецька порода мисливських та службових собак середнього розміру, здебільшого сіро-сріблястої масті. За вельми специфічний колір шерсті цих собак ще називають «срібними привидами».