Ми поїхали далі, а Джуліан, важко дихаючи, звівши брови докупи, залишився стояти над урвищем.
Ми дісталися найвищої точки тоді, коли у нас майже закінчився бензин. Я увімкнув нейтральну передачу, заглушив двигун, і ми почали довгий спуск.
— А знаєш, — озвався Рендом, — по-моєму, ти аж ніяк не втратив колишньої хитромудрості. Якби на твоєму місці був я, то після всіх витівок, мабуть, пристрелив би Джуліана. Однак, думаю, ти зробив правильно. І якщо ми обскачемо Еріка, я сумніваюся, що Джуліан стане горою за нього. Хоча, з іншого боку, розповість йому про все, що сталося.
— І не дивно, — погодивсь я.
— Окрім того, ти мав більше причин бажати його смерті, ніж будь-хто з нас.
Я всміхнувся.
— На особистих почуттях не побудуєш ані розумної політики, ні законних рішень, ані ділових стосунків.
Прикуривши дві сигарети, Рендом одну дав мені.
І, дивлячись крізь димок униз, я вперше побачив те море. Під темно-синім, майже нічним небом з його золотосяйним сонцем, що висіло над обрієм, море здавалося густим, липким, як фарба, цупким, мов відрізок тканини насичено-синьої, ледь не фіолетової барви; і коли я дивився на море, мене проймав дрож. Раптом я упіймав себе на тому, що розмовляю незнайомою мені мовою. Я читав «Баладу про тих, які борознять моря». Рендом слухав, не перериваючи, і коли я закінчив, запитав:
— Дуже часто доводиться чути, що автор балади — це ти. Правду кажуть чи брешуть?
— Це було так давно, — відповів я, — що вже й не згадаєш.
Стрімчак, уздовж якого їхала машина, дедалі більше відхилявся ліворуч, і чим довше ми спускалися похилим шляхом до порослої лісом долини, тим ширшало море перед нами.
— Маяк Карби, — Рендом махнув рукою в бік величезної сірої вежі, що височіла над водою за кілька миль од берега. — Уже зовсім забув про нього.
— І я забув. Дуже дивне відчуття при поверненні додому... — раптом я усвідомив, що ми говоримо вже не англійською, а мовою, яка зветься тарі.
Через пів години ми опинилися внизу. Якийсь час машина рухалася за інерцією, а потім я завів двигун. Коли він загудів, з невисоких чагарів ліворуч од нас у небо знялася зграйка темних птахів. Із укриття вигулькнула сіра тінь, дуже схожа на вовка, і метнулася в найближчі зарості. Невидимий досі олень, до якого скрадався цей хижак, помчав широкими стрибками геть. Ми були в лісистій долині, щоправда, ліс у ній ріс не такий густий і високий, як Арденський. Полого, однак неухильно долина збігала до далекого моря.
Ліворуч, усе вище і вище, здіймалися гори. Чим глибше ми в'їжджали у долину, тим ширша панорама розкривалася перед нами, і ми могли вповні оцінити солідну висоту хребта, яким, далеко не найвищим його схилом, недавно котилася наша машина. Чим далі до моря тягнулися гори, тим вищими вони ставали, і здавалося віддаля, що хтось накинув їм на кам'янисті плечі мантію, у якій перемішалися різні барви. Тут були і зелена, й бузкова, й лілова, і золотава та чорнильно-синя. Хребет стояв, повернутий лицем до моря, і тому-то ми його не бачили, зате спостерегли тонку вуаль примарних хмар, що сплелася неначе при його потилиці, тобто з нашого боку найвищого піку, і час від часу сонце вогнисто підсвічувало хмари. За моїми розрахунками, між нами й тим місцем було миль тридцять п'ять, а стрілка на автомобільному бензометрі опала вже майже до нульової позначки. Я знав, що мета нашої мандрівки — ця найвища вершина, і мене наповнювало нестримне бажання дістатись її. Рендом дивився туди саме, куди і я.
— А гора як стояла, так і стоїть, — сказав я.
— Про неї я вже майже забув, — зізнався Рендом.
Перемикаючи швидкість, я зауважив, що на моїх штанах з'явився блиск, якого раніше не було. Крім того, вони стали звужені згори донизу, а ще я помітив, що кудись поділися відвороти на штанах. Потім мою увагу привернула сорочка.
Тепер вона більше скидалася на чорну куртку, що по краях мала срібну оздобу. Пояс мій теж зазнав змін, помітно поширшавши.
Детальне обстеження показало, що срібним кантом були також прикрашені шви на моїх штанах.
— Дивись, який красень, — сказав я, хизуючись оздобленням перед Рендом ом.
Він реготнув, а потім я побачив, що й на ньому теж не знати звідки взяті коричневі штани в червону смужку та коричнево-оранжева сорочка. А на сидінні коло нього лежав коричневий берет із жовтим обідцем.
— Я чекав, коли ти нарешті помітиш... — сказав Рендом. — Як відчуття?
— Дуже добре, — відповів йому. — До речі, наш бензин уже майже закінчився.
— І нічим не зарадиш, — розвів він руками. — Зараз ми у реальному світі, й будь-яка гра з Тінями потребує нелюдських зусиль. Я вже мовчу про те, що ми залишимо слід. Боюся, коли машина зовсім здохне, нам доведеться розім'яти ноги.
Машина заглухла через дві з половиною милі. Скотивши її на узбіччя дороги, я зупинився. Сонце хилилося до західного небокраю і бажало нам приємного вечора, на землю лягли довгі тіні.
Я потягнувся до заднього сидіння. Мої туфлі стали чорними чобітьми, і коли я їх намацав, там щось металево брязнуло.
Потягнувши це «щось», я дістав важкий срібний меч та піхви. Вони припасували до мого пояса так, неначе зроблені саме для нього. Був там і чорний плащ із застібкою у формі срібної троянди.
— А ти думав, що вже ніколи не побачиш їх, так? — поцікавився Рендом.
— Майже вгадав.
Вийшовши з машини, ми рушили далі пішки. Вечір був прохолодний і пахучо-бадьорий. На сході загорялися зорі, вечірнє сонце заривалося в перину хмар.
Ми прошкували дорогою, й Рендом сказав:
— Щось я не в захваті від цього...
— Ти про що?
— Надто легко нам усе давалося, принаймні дотепер, — пояснив він. — І це мене насторожує. Ми доїхали аж до Арденського лісу — і хоч би одна серйозна перешкода. Ну, так, ще Джуліан попробував опікуватися нами — але я вже й не знаю, що думати... З такою легкістю дістатись аж сюди — боюся, це неспроста. Можливо, нам просто дозволили це зробити.
— І в мене була така думка, — збрехав я. — По-твоєму, чого нам сподіватися?
— У мене передчуття, — сказав Рендом, — ніби ми ліземо прямо в пастку.
Кілька хвилин ми ішли мовчки. Потім я запитав:
— Може, засідка? У цих лісах аж надто спокійно...
— Звідки я знаю?
Ми пройшли зо дві милі, а потім сонце опустилося за небокрай. Ніч була чорною, в небі яскраво світилися зорі.
— Як для нас із тобою, то трохи дивний спосіб просування, — зауважив Рендом.
— Твоя правда.
— А взяти коней — страшно.
— Мені теж, — погодивсь я.
— А ти що думаєш про це? — поцікавився Рендом.
— Та нічого доброго! — відповів я. — Нутром чую, скоро вони сядуть нам на хвіст.
— То, може, нам забратися з дороги?
— І про це я вже міркував, — знову збрехав я, — і здається мені, якщо візьмемо трохи вбік, то такий маневр нам аж ніяк не зашкодить.
Так і зробили.
Ішли між деревами, проминали чорні обриси скель та кущів. На небо повільно виплив місяць — великий, сріблистий — і розігнав нічну темряву.
— Мені постійно здається, що пройти не зможемо, — раптом сказав Рендом.
— А ти у це віриш?
— Радше так, аніж ні.
— Чому?
— Надто далеко і так само швидко, — пояснив Рендом. — І це мені зовсім не до вподоби. Зараз, коли ми у справжньому світі, надто пізно повертатися назад. Грати з Тінями не можемо, тож доведеться покладатися на мечі. — (Він був озброєний коротким полірованим клинком.) — І тому мені здається, що саме Ерікова добра воля дозволила нам опинитися в цьому місці. Тут особливо не поманевруєш, та коли ми вже добралися сюди, то я волів би відвойовувати кожен дюйм дороги з мечем у руках, аніж іти отак...
Ми пройшли ще милю і зупинилися, щоб викурити по сигареті, прикриваючи вогники долонями.
— Шикарна ніч, — сказав я Рендому та свіжому вітерцеві.