Двері, двері, двері — й хоч би з-під одних сяйнула смужка світла. Єдине, що порушувало тишу, — це звук моїх кроків у завеликому взутті, що вільно теліпалося на ногах.
Наручний годинник нещасного здоровила показував п'яту годину сорок чотири хвилини. Металевий прут був запханий за пояс та прикритий медичним халатом, і при ходьбі боляче тер мені ногу. На стелі через кожних футів двадцять висіли плафони, з яких лилося світло либонь сорокаватних ламп.
Повернувши праворуч, я опинився на сходах, що вели вниз. Пішов по них. Сходи мали килимове покриття, і я ступав тихо, наче миша.
Другий поверх був точнісінькою копією третього — двері, двері без кінця й без краю, — і я став спускатися нижче.
Зійшовши на перший поверх, повернув праворуч, намацуючи поглядом двері, з-під яких пробивалося б світло.
Я знайшов їх майже в кінці коридору й, не постукавши, зайшов.
Якийсь тип у розцяцькованому купальному халаті сидів за великим блискучим столом і вивчав величезний Гросбух, що лежав перед ним. То була не палата для хворих. Цей чоловік різко звів на мене очі, які сяйнули неприязним блиском, й округлив губи; він явно хотів закричати, але, побачивши рішучий вираз на моєму обличчі, раптом передумав. Зірвався на ноги.
Зачинивши за собою двері, я підійшов до цього типа і сказав:
— Доброго ранку! Маєте серйозні проблеми...
Мабуть, людей завжди цікавитиме все, що стосується небезпек: зачекавши три секунди, поки я перетну кімнату, він запитав:
— Ви на що натякаєте?
— На те, що вам доведеться відповідати перед судом за ізолювання мене від людей і утримання в цьому стані, а ще — за посадовий злочин, бо за вашим розпорядженням накачували снодійним людину, яка цього зовсім не потребувала. У мене вже, мабуть, абстинентний синдром, тож не ручаюся за себе...
Чоловік розправив плечі.
— Забирайтеся звідси! — гаркнув він.
Побачивши на столі пачку цигарок, я взяв одну і сказав:
— А зараз присядьте й замовкніть. У мене є до вас розмова.
Він присів, але замовкати, схоже, й не думав.
— Ви порушуєте кілька правил, — попередив мене.
— От суд нехай і вирішує, хто з нас у чому винний, — відповів я. — Мені потрібні мої особисті речі та одяг. Я виписуюся.
— Але ж у вашому стані...
— Вас забули запитати! Або речі на бочку, або будете пояснювати це в суді.
Він потягнувся до кнопки на столі, та я відкинув його руку.
— Швидко! — напосідав на нього. — На кнопку треба було натискати відразу, тільки-но я сюди зайшов. А зараз уже пізно.
— Містере Корі, ви були в надзвичайно важкому...
Корі?
— Я не лягав у вашу клініку — мене поклали, — сказав я, — а тепер хочу з неї виписатись, і побий мене грім, якщо я не вправі це зробити! От зараз ви мене й оформите... Ну, і чого ми чекаємо?
— Послухайте, та ж ви не в тих кондиціях, щоб так узяти й піти, — пручався він. — Я не можу вас відпустити. Зараз викличу чергового, щоби він довів вас до палати і поклав у ліжко.
— Навіть не намагайтеся! — попередив я. — Інакше відчуєте на собі мої кондиції. А зараз кілька запитань. Перше: хто поклав мене до вас, і друге: хто оплачує рахунки за моє лікування?
— Ну добре, — зітхнув чоловік, і його тоненькі рудуваті вуса опустились, як мишачі хвостики.
Він відчинив шухляду стола, засунув туди руку — і я приготувався.
Вибив з його рук ту штуку раніше, ніж він устиг зняти її із запобіжника: розкішний на вигляд автоматичний кольт 32-го калібру. Щодо зняття із запобіжника, то це зробив уже я, взявши пістолет. Наставив зброю на вусатого і сказав:
— А зараз ви відповісте на ще кілька моїх запитань. Бачу, вважаєте мене небезпечним. І це може виявитися правдою.
Він жалюгідно всміхнувсь, узяв цигарку, прикурив, хоча саме цього не слід було робити, якщо намагався зобразити впевненість. Його руки тремтіли.
— Ну добре, Корі... якщо вам від того полегшає, — здався чолов'яга. — Сюди вас поклала ваша сестра.
«?» — подумав я. І запитав:
— Яка сестра?
— Евеліна, — пояснив вусатий.
Якась Евеліна. Ну що ж...
— Це просто смішно. Ми з Евеліною не бачилися купу років, — розвів руками. — Вона навіть не знала, що я в цих краях.
Він стенув плечима.
— Усе-таки...
— А де ж її шукати? Так хочеться до неї зателефонувати... — сказав я.
— Не ношу при собі її адреси.
— То подивіться.
Він підвівся, перетнув кабінет, зупинився біля шафи з теками, відчинив її і, порившись, дістав потрібну карточку.
На карточці я прочитав: «п. Евеліна Фломель»... Нью-йоркська адреса теж нічого мені не казала, однак я загнав її в пам'ять, так, про всяк випадок. Як випливло з карточки, мене звали Карл. Добре. Вже більше інформації.
Потім за пояс, поряд із прутом, я засунув пістолет, звісно, поставивши його на запобіжник.
— От і добре, — сказав я чоловікові. — То де мій одяг, і скільки ви мені заплатите?
— Ваш одяг знищений в аварії... І ще мушу вам сказати, що ваші ноги були стовідсотково зламані... а ліва навіть у двох місцях. Чесно кажучи, не розумію, як вам узагалі вдається стояти на них. Адже минуло лише два тижні...
— А на мені завжди все гоїться, як на собаці, — сказав я йому. — Так, а зараз про гроші...
— Які гроші?
— Відступні за те, що я не позиватимуся з вами за ваші протиправні дії і ще за дещо.
— Послухайте, це смішно!
— Що ж тут смішного? Тисяча готівкою, просто зараз, — і наша суперечка залагоджена.
— Навіть слухати про це не хочу!
— Раджу вам усе добре обміркувати. Виграєте ви чи програєте, подумайте, якої слави заживе ваш заклад, якщо матеріали досудового розслідування — авжеж, не без моєї допомоги, — стануть загальним надбанням. Я неодмінно зв'яжуся з Асоціацією лікарів, редакціями газет, і ще...
— Шантаж, — махнув рукою вусатий. — Тільки дарма стараєтесь, я вам так просто не піддамся.
— Або платіть тепер, або заплатите згодом, за рішенням суду, — сказав я. — Мені однаково. Але тепер вам було б дешевше.
Якщо вусань розкошелиться, тоді я знатиму напевне: мій здогад правильний і щось у цій справі нечисто.
Він витріщався на мене... навіть не знаю, скільки часу.
Нарешті...
— Не маю тут тисячі, — сказав він.
— Ваша сума? — уточнив я.
Чергова пауза.
— Це грабіж серед білого дня, — витиснув він.
— Ні, чоловіче, це звичайна оборудка, я продаю — ви платите. Ваша сума?
— Думаю, у мене в сейфі набереться сотень п'ять.
— Діставайте.
Обстеживши нутро маленького стінного сейфа, вусатий повідомив мені, що там є чотириста тридцять; я його не перевіряв, бо не хотілося залишати відбитки пальців. Він передав мені банкноти, і я запхнув їх у бокову кишеню.
— А зараз я хочу замовити таксі. В яку компанію тут легше дотелефонуватися?
Він назвав, я перевірив цей номер за довідником, а заодно і з'ясував, що ми — десь на півночі штату Нью-Йорк.
Наказав йому набрати номер і замовити таксі: як називалося це місце, я не знав, а показувати перед ним, що у мене прогалини в пам'яті, мені аж ніяк не хотілося. До слова, коли зривав із себе пов'язки ще там, у палаті, голова моя теж була забинтована.
Під час розмови вусатого телефоном я зауважив, як він називає це місце: то була Ґрінвудська приватна клініка.
Я загасив сигарету, дістав з пачки іншу й опустивсь у коричневе шкіряне крісло біля книжкової шафи, чим зменшив навантаження на ноги, мабуть, на кілька сотень фунтів.
— Зараз ми чекаємо тут, а потім проведете мене до дверей, — сказав я чолов'язі.
Більше від нього я не почув жодного слова.
2
Була вже майже восьма ранку, коли таксі зупинилося за моїм бажанням на перехресті в найближчому місті. Я розплатився з таксистом та ще хвилин із двадцять ішов. Потім відчинив двері в якусь забігайлівку, знайшов там затишний куточок і замовив собі на сніданок склянку соку, пару яєць, тост, бекон та три горнятка кави. Бекон був жирний, аж сочився.