Однак я помилився. Телефон дзеленькав і дзеленькав.
Урешті-решт я не витримав.
— Алло! — підняв слухавку. — Помешкання Фломель.
— Дайте, будь ласка, трубку місіс Фломель.
Голос у слухавці, швидкий і дещо нервовий, належав чоловікові. Він говорив засапано. У розмову врізалися слабенькі відголоски зумера та людських голосів: телефонували здалеку.
— На жаль, — відповів я йому, — зараз її немає вдома. Мені щось їй переказати, чи ви зателефонуєте згодом?
— А з ким я розмовляю? — зажадав чоловік.
Трохи повагавшись, я відповів:
— Мене звати Корвін.
— Боже милостивий! — вигукнув він, і запала тривала мовчанка.
Я вже подумав, що чоловік повісив слухавку.
— Алло? — сказав я знову, і саме тої миті він заговорив.
— Вона жива?
— Авжеж, вона жива! З ким, чорт забирай, я розмовляю?
— Ти не впізнав мій голос, Корвіне? Це Рендом. Слухай. Я в Каліфорнії, і в мене тут проблема. От і телефоную до Флори, щоби попросити у неї притулку. Ти з нею?
— Тимчасово, — пояснив.
— Розумію, Корвіне, ти замовиш словечко за мене? — і додав після паузи: — Будь ласка, чуєш? Будь ласка!
— Зроблю, що зможу. Але не можу розписуватися за Флору, треба з нею порадитися.
— Але ти захистиш мене від неї?
— Так.
— Що ж, і на тому дякую. Тепер я спробую дістатися до Нью-Йорка. Доведеться їхати кружними шляхами, тож не знаю, скільки часу витрачу на дорогу. Головне — не дати маху з Тінями, тоді точно побачимося. Побажай мені удачі.
— Хай щастить! — сказав я Рендому.
Потім у слухавці клацнуло, і я знову почув приглушений відстанню зумер та голоси невидимих людей.
Отож, малий нахаба Рендом потрапив у халепу! Внутрішній голос підказував мені, що я не мав би цим особливо гризтись. Але тепер то був один із ключиків до мого минулого і, як знати, можливо й до мого майбутнього. Тому вирішив спробувати йому допомогти, чим тільки зможу, поки не вивідаю від нього всього, що хотів. Я пам'ятав, що між мною та ним не було якоїсь особливої братерської любові. Однак знав і те, що в наших чварах Рендом завжди залишався сам по собі. Він був до біса винахідливий, хитрющий і неймовірно чутливий до всякої чортівні; а з іншого боку, його обіцянки не вартували й ламаного шеляга, Рендом без вагань продав би в який-небудь анатомічний театр мій труп, якби за нього добре заплатили. Я прекрасно пам'ятав цього невисокого пронозу, який, утім, не викликав у мене неприязні, напевне, через ті чудові хвилини, котрі ми провели разом і котрі так рідко випадають у житті. Але довіритися йому? Нізащо. Я вирішив, що до останнього нічого не казатиму Флорі про приїзд Рендома. Нехай він ще послужить мені тузом чи хоча б валетом. У моєму становищі це також не завадить.
Я долив собі в горнятко гарячої кави і продовжив поволі сьорбати.
Від кого ж він так утікає?
Точно не від Еріка, інакше Рендом сюди не зателефонував би. Потім я розмірковував над його запитанням, чи жива Флора. Найімовірніше, воно було навіяне йому моїм перебуванням у її будинку. Невже Флора настільки палка шанувальниця мого брата, якого (і це для мене вже не було таємницею) я так люто ненавидів? Може здатися дивним, але ж у нього виникла підозра, коли він почув мене телефоном!
І яка справа робить їх спільниками? Що є джерелом цього напруження, цього протистояння? З якого дива Рендом став утікачем?
Амбер.
Ось де криється відповідь.
Амбер. Я знав, що десь там, в Амбері, лежить ключик до всіх моїх загадок. Потаємні причини загального збурення варто шукати в Амбері, у якійсь події, відгомін котрої досягнув сюди, і невдовзі я зможу оцінити все власним розумом. А поки що необхідно постійно бути насторожі. І вдавати, ніби знаю те, що насправді мені не відоме, й потихеньку, слово за словом, витягувати ці знання у тих, хто справді ними володіє. Чомусь був упевнений, що зможу таке зробити. Те, що я був обережний у відповідях, чудово вписувалось у загальну картину тотальної недовіри, коли кожен підозрював усіх решту. Треба буде на цьому зіграти. Вивідаю те, що цікавить мене, дістану те, чого мені бракує, тим, хто допомагатиме, віддячу та знехтую іншими. Бо за таким законом, я це добре знав, жила наша родина, а я був щирим сином свого батька...
Раптом знову заболіла голова. Пульсуючий біль був такий, що здавалось, от-от трісне череп.
Причиною цього болю став батько, точніше — якісь мої думки, здогади, відчуття, з ним пов'язані. Але яким був цей зв'язок, чого він стосувався — цього я вже не міг сказати.
Незабаром біль ущух, я так і заснув, сидячи на стільці. Минуло ще чимало часу, перш ніж двері відчинилися й до бібліотеки зайшла Флора. І знову надворі панувала вже ніч.
На Флорі була блузка із зеленого шовку й довга вовняна спідниця сірого кольору. На ногах — туфлі та грубі панчохи. Волосся зібране у вузол на потилиці, лице — трохи блідіше, ніж звичайно. На шиї все ще теліпався свисток для собак.
— Доброго вечора, — я підвівся, вітаючись із сестрою.
Вона не озвалася на моє привітання. Натомість пройшла через усю кімнату, зупинилася перед баром, налила в склянку «Джека Деніела»[10] і залпом, ніби чоловік, осушила посудину. Потім хлюпнула собі ще і пройшла, несучи склянку з напоєм, до великого крісла.
Я прикурив сигарету і простягнув Флорі.
Вона кивнула, тоді сказала:
— Дорога на Амбер важка як ніколи!
— Чому?
Флора здивовано поглянула на мене.
— А ти коли ходив нею востаннє?
Я знизав плечима.
— Навіть не пам'ятаю.
— От бачиш, — констатувала вона. — Цікаво, невже ти теж доклав до цього рук?
У відповідь я промовчав, не розуміючи, про що говорить Флора. А потім пригадав, що був і легший шлях потрапити до місця з назвою Амбер, аніж ота Дорога. Та судячи з усього, цей спосіб був Флорі недоступний.
— У тебе бракує кількох старших арканів, — сказав я несподівано, майже природним голосом.
Флора злетіла з крісла як ошпарена, розплескавши по руці добрячу половину віскі.
— Віддай! — закричала вона, і рука її потягнулася до свистка.
Метнувшись до неї, я схопив її за плечі.
— Я їх не брав, — сказав їй. — Просто вивчав обстановку.
Флора трохи розслабилася, тоді раптом заплакала, і я, легенько підштовхнувши її, всадовив знову в крісло.
— Я налякалася, що ти забрав і ті, які у мене залишилися, — зізналася вона. — Чого б ти ще до них поліз?
Пробачення мені не хотілося просити. Не було впевненості в тому, що це варто робити.
— І як далеко ти зайшла?
— Зовсім недалеко...
Потім Флора засміялася, й коли вона поглянула на мене, в очах її, як і раніше, світилися вогники.
— Що ж, Корвіне, тепер бачу, що ти встиг зробити! — мовила вона і взялася прикурювати сигарету, вдаючи, що зовсім не чекає моєї відповіді. Потім продовжила: — То ти таки приклав до цього руку, правда? Перш ніж прийти до мене, перекрив мені дорогу на Амбер, так? Ти знав, що я піду до Еріка. Але в мене нічого не вийшло. І тепер доведеться чекати, поки він сам прийде до мене. Розумно. Ти збираєшся заманити його сюди, так? Однак він сам не з'явиться — пришле замість себе якогось гінця, та й по всьому.
Дивна нотка захвату бриніла в голосі цієї жінки, яка навіть не приховувала, що намагалася продати мене ворогу (і таки продасть за першої ж нагоди!), коли говорила про ті перешкоди, які я нібито чинив, щоб зруйнувати її плани. Як можна з чистим серцем зізнаватись у власних підступах перед тим, проти кого вони спрямовані? Мені не довелося шукати відповіді на це запитання — я знав її: то цілком нормально для нашого роду. В нас не прийнято маніжити одне одного. Хоч, як на мене, Флорі таки бракувало вишуканості справжнього професіонала.
— Маєш мене за дурного? — обуривсь я. — Тебе послухати, то я прийшов сюди для того, щоб ти віддала мене Ерікові? Не знаю, що перешкодило твоєму намірові дістатися до Амбера, але так тобі й треба!