— Ну добре, добре, я не граю у твоїй команді! Але ти ж також у вигнанні! А це показує, що не такий ти вже й розумний!
Від її слів мені стало прикро, але я знав, що в них нема ні крихти правди. Тому сказав:
— За мій розум будь спокійна.
Флора знову засміялася.
— Я була переконана, що тебе це розізлить, — зізналася. — Гаразд, отже, ти ходиш Тінями з якоюсь метою. Ти ненормальний.
Я понизав плечима.
— Чого ж ти добиваєшся? — запитала Флора. — Навіщо прийшов сюди?
— Мені було цікаво, що ти збираєшся робити, — сказав я. — От і все. А тримати мене тут, якщо я цього не хотітиму, ти так чи інакше не зможеш. Подібне навіть Ерікові не вдалося. Може, мені справді забажалося побачити тебе, погостювати в тебе. Може, то з роками стаю сентиментальним. Ну, хай там як, ще трохи в тебе перепочину, а потім, мабуть, заберуся геть. Якби, дорогенька, ти не поквапилася видати мене, гадаючи, що будеш нагороджена за це, то отримала б набагато більше. До речі, не далі як учора одна дама просила не забути про неї, коли раптом щось станеться...
Їй знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти мій натяк.
Потім вона кинула:
— Хочеш спробувати! Таки бажаєш спробувати?!
— Ти маєш слушність, чорт забирай, справді бажаю! — вигукнув я, відчуваючи, що хочу, хай би що там було. — Вже можеш бігти доносити Еріку. Якщо маєш бажання. Але пам'ятай, що мені може й вдатись. І зарубай собі на носі: коли я це зроблю, то краще бути моїм другом.
Я сам хотів розуміти, що казав; стільки нахапався різних слів, настільки відчував серйозність їхніх значень, що був спроможний правильно користуватися ними, навіть не знаючи, яка реальність за цими словами. Був на правильному шляху, правильнішого вже й уявити не можна...
Несподівано вона почала мене цілувати.
— Не скажу йому жодного слова! Чуєш, Корвіне, жодного! Гадаю, у тебе все вийде. З Блейзом буде важко, а Джерард, мабуть, не відмовиться допомогти тобі. І ще, можливо, Бенедикт. І Каїн, коли побачить, що робиться, теж може перейти на твій бік...
— Своїм планам дам лад сам, — відрізав я.
Нарешті Флора відійшла від мене. Наливши дві склянки вина, одну простягнула мені.
— За майбутнє, — сказала.
— Тепер я завжди за це питиму.
І ми випили.
Доливши мені ще вина, вона взялась уважно роздивлятися мене.
— Це мав бути Ерік, або Блейз, або ти, — пояснила. — Тільки у вас вистачить і сил, і розуму. Але ти стільки часу десь пропадав, що я зачислила тебе у дезертири.
— Ніколи не роби поквапних висновків.
Відсьорбнувши вина, я подумав: чому б не помовчати хоч хвилину? Мені здавалося, Флора перегинала палицю з отим нав'язливим бажанням догоджати і вашим, і нашим. Щось мене починало бентежити, і я хотів над цим поміркувати.
Скільки мені років?
Я знав: у цьому запитанні — частина відповіді на те нестерпне відчуття відчуження та віддаленості від людей, зображених на гральних картах. Насправді я був старшим, аніж виглядав. (Дзеркальне відображення казало, що мені десь тридцятник з гаком, але тепер знав: це все тому, що Тіні спотворюють вік.) Я був старшим, значно старшим; вічність минула відтоді, коли я бачив сестер і братів разом, у дружній обстановці — такими, як вони зображені на картах: без напруженості у стосунках, без розбіжностей та суперечностей.
Почулося калатання вхідного дзвоника, потім — кроки Кармелли, яка пішла до дверей.
— Це мав би бути братик Рендом, — сказав я, знаючи, що не помилюсь. — Я взяв його під своє крильце.
Її очі розширилися, потім вона всміхнулася, немов оцінюючи розумність мого вчинку.
Сам я, звісно, дивився на це дещо інакше, однак приємно було думати, що так мислить Флора.
Тепер я здавався собі менш уразливим.
4
Менш уразливим почувався хвилин зо три. Випереджаючи Кармеллу, я підбіг до дверей і розчахнув їх.
Похитуючись, він зайшов у будинок, одразу ж зачинив за собою двері й заблокував їх засувом. Під його світлими очима засіялися зморшки, на ньому не було дублета і довгих рейтуз. Він був неголений і вдягнутий у костюм з коричневої вовни. Мав перекинуте через руку пальто з габардину[11], на ногах — темні замшеві туфлі. Та це був Рендом, так, той самий, якого я бачив на карті, тільки губи його не всміхались, а виражали втому, та ще під нігтями чорнів бруд.
— Корвіне! — вигукнув він, обіймаючи мене.
Я потиснув його плече.
— Вигляд у тебе такий, що, мабуть, не зашкодить трохи випити, — запропонував я йому.
— Так... так... так... — погоджувався він, і я повів його в бібліотеку.
Хвилин за три після того, як Рендом сів, тримаючи в одній руці склянку, а в другій сигарету, він видихнув:
— Вони женуться за мною. Скоро будуть тут.
Флора приглушено зойкнула, та ми на цей звук і вухом не повели.
— Хто? — поцікавивсь я.
— Люди з інших Тіней, — пояснив Рендом. — Ні хто вони, ні хто послав їх, не знаю. Цих людей четверо чи п'ятеро, а може, й шестеро. Вони були зі мною в літаку. Я добирався літаком. Вони з'явилися поблизу Денвера. Я кілька разів змінював напрям польоту, щоб відірватися від них, та це нічого не дало. А сильно відхилятися від курсу не хотів. У Мангеттені відірвався від них, але знайти мене — справа техніки. Гадаю, невдовзі вони будуть тут.
— І хто їх послав, ти, звичайно, не знаєш? — уточнив я.
Він на мить збентежився.
— Ну, думаю, це точно хтось із нашої сім'ї. Може, Блейз, може, Джуліан, може, Каїн. Може, навіть ти, щоб загнати мене сюди. Хоча ні, не думаю. Це ж був не ти, чи не так?
— Боюся, що ні, — сказав я. — Серйозні типи?
Рендом понизав плечима.
— Якби їх було двоє-троє, я б ризикнув улаштувати засідку. Але проти такої юрми...
Сам він був чоловік невеликий — п'ять футів шість дюймів заввишки, а ваги мав фунтів сто тридцять п'ять. Але, коли Рендом казав, що міг би впоратись із двома-трьома здорованями, в мене й гадки не було не вірити його словам. І раптом я подумав: якщо він — мій брат, то наскільки я сильний фізично? Правду кажучи, якогось браку сили не відчував. Знав, що легко і без остраху можу вийти на чесний двобій із будь-якою людиною. Цікаво, скільки в мені сили?
Раптом зрозумів, що зараз матиму чудову нагоду це з'ясувати.
У вхідні двері хтось постукав.
— І що нам робити? — запитала Флора.
Рендом засміявся, розпустив краватку, кинув її поверх пальта, покладеного на стіл. Тоді зняв піджак і роззирнувся по кімнаті. Очі його спинилися на шаблі, він кинувся до протилежної стіни, й уже за мить його рука стискала зброю. Я намацав у своїй кишені важкий кольт і зняв пістолет із запобіжника.
— Що нам робити? — перепитав Рендом. — Вони дісталися до входу. А отже, зможуть увійти. Сестро, коли ти останній раз билася?
— Уже й не пригадую... — сказала Флора.
— Чим швидше пригадаєш, як це робиться, тим краще, — кивнув Рендом, — тому що часу маємо обмаль. Готовий битись об заклад, їхніми діями хтось керує. Але нас троє, а їх більше від сили вдвоє. То чого нам боятися?
— Ми не знаємо, хто вони такі, — заперечила Флора.
У двері знову постукали.
— А хіба це щось змінює?
— Нічогісінько, — погодивсь я. — Може, я пущу їх у дім?
Вони обоє ледь помітно зблідли.
— Можна було б і почекати...
— А ще можу викликати поліцію, — сказав я.
Обоє залилися сміхом, близьким до істерики.
— Або Еріка, — і я різко обернувся до них. Однак Флора заперечно похитала головою.
— Мало часу — ми просто не встигнемо. У нас є його карта, але коли він зможе відгукнутися, тоді буде вже пізно. Та й не факт, що Ерік захоче відгукнутися.
— А крім того, це можуть бути і його посланці, хіба ні? — озвався Рендом.
— Сумніваюся, — відповіла Флора, — і то дуже. Почерк інший.
— Чиста правда, — додав я, аби підтримати розмову і щоб сестра побачила, що я орієнтуюсь у цих складних матеріях.