Роджер Желязни
Хроніки Амбера у 2 томах
Том 2. П’ятикнижжя Мерліна
Книга шоста.
Козирі долі
Переклали Анатолій Пітик і Катерина Грицайчук
І знову — Джуді
1
Чекати, доки хтось спробує тебе вбити, — ще та скабка в дупі. Але оскільки на календарі — 30 квітня, це, звісно ж, обов’язково трапиться, як і завжди. Мені знадобилося трохи часу, щоб у всьому розібратися, але тепер я принаймні знаю, коли очікувати замаху. У минулому я був надто заклопотаним, аби щось із цим робити. Однак тепер, коли роботу завершено, я затримався винятково заради нападу — відчував: перш ніж вирушити далі, мушу остаточно прояснити ситуацію.
Я виліз із ліжка, поплентався до ванної, узяв душ, почистив зуби — ну й далі за списком. Оскільки я знову запустив бороду, голитися не довелося. Цього ранку мене не переймали дивні побоювання, як три року тому, 30 квітня. Тоді, прокинувшись із головним болем і лячними передчуттями, я прочинив навстіж вікна, кинувся на кухню і виявив, що всі газові конфорки увімкнені, але не горять. Не скидався цей день і на 30 квітня, що було два роки тому і в іншій квартирі, коли я прокинувся ще до світанку, зачувши легкий запах диму — помешкання було охоплене полум’ям. Тим не менш я вирішив, що сьогодні про всяк випадок триматимуся на віддалі від освітлювальних приладів — а раптом лампи наповнені якоюсь горючою речовиною? Замість того, щоб м’яко натиснути на вимикачі, я клацнув усіма відразу — нічого моторошного не трапилося.
Зазвичай я з вечора налаштовую таймер кавоварки, та сьогодні мені не хотілося пити напою, звареного без мого нагляду. Я засипав нову порцію запашної кави, і поки вона готувалася, перевірив свій багаж. Усе, що було тут для мене цінним, вмістилося в два ящики середнього розміру — одяг, книжки, картини, деякі інструменти, кілька сувенірів тощо. Змінний одяг, светр, цікаву книжечку та пачку дорожніх чеків склав у рюкзак. Ключ я залишив у господаря, щоби він міг поселити нових мешканців. Ящики ж рушать до сховища.
Пробіжку цього ранку я скасував.
Сьорбаючи каву, я переходив від вікна до вікна і зупинявся біля кожного з них, ретельно оглядаючи вулицю внизу та будинки навпроти (торік хтось намагався поцілити в мене з рушниці). Я замислився про те, як усе почалося сім років тому. Тоді я йшов собі вулицею ясним весняним пообіддям, аж раптом вантажівка, що проїжджала неподалік, різко взяла вбік, вискочила на узбіччя і мало не розмазала мене по цегляній стіні. Мені вдалося відскочити і відкотитися вбік. Водій так і не опритомнів. Той нещасний випадок здався мені одним із жахних збігів, які вряди-годи вриваються в життя кожного з нас.
Проте наступного року, того самого дня, коли я пізно ввечері повертався додому від подруги, на мене несподівано напали троє чоловіків. Один із ножем, двоє інших — з обрізками труби. І жоден навіть із ввічливості не попросив у мене гаманця.
Я залишив їх біля найближчого магазину грамплатівок, а сам спокійно пішов додому. А потім став, як укопаний: це ж трапилося на річницю тієї пригоди з вантажівкою. Хоча навіть тоді я вважав пригоду лише дивним збігом. Але бомба у поштовій скриньці, яка через рік розтрощила половину сусідської квартири, змусила мене замислитися: можливо, моя присутність впливає на статистичні ймовірності навколишньої реальності? Події наступних років обернули здогад на певність.
Комусь було до вподоби щороку намагатися вбити мене — це ясно як божий день. Після невдалого замаху наставала пауза тривалістю в рік, а потім спроба повторювалася. Це скидалося на якусь гру.
Однак і я був не проти погратися. Найбільше мене переймало те, що він, вона чи воно — ким там був той нападник — ніколи не з’являлися на місці події, довіряючи справу хитрощам, вивертам або найманцям. Позначмо цю особу літерою «Б» (у моїй особистій космогонії це абревіатура «боягуза» або «бевзя»), адже «X» і так перевантажений різними значеннями, а плутатися в займенниках, які посилаються на нечіткі антецеденти, мені не хотілося.
Я сполоснув кухлик й кавник і поставив їх на полицю. Тоді взяв рюкзак і вийшов. Містера Малліґана не було вдома або ж він ще спав, тож я залишив ключ у його поштовій скриньці, перш ніж вийти на вулицю і рушити поснідати до найближчої перекусної.
Рух транспорту був не дуже інтенсивним, а всі машини поводилися, як і належить. Я повільно йшов, прислухався і придивлявся. Ранок видавався приємним, та й день мав бути нівроку. Мені хотілося якомога швидше скинути з плечей усі клопоти, аби насолоджуватися дозвіллям.
До перекусної я дістався без будь-яких пригод. Вмостився біля вікна. Щойно підійшов офіціант, аби прийняти замовлення, я зауважив, що вулицею бреде знайома постать — мій колишній одногрупник і колега по роботі Лукас Рейнард. Він мав шість футів зросту, руду чуприну і, попри ефектно поламаний ніс (або завдяки йому), — певну привабливість. А ще голос і манери торгівця, яким, власне, він і був.
Я постукав у шибку. Люк мене помітив, а тому махнув у відповідь, розвернувся і зайшов.
— Мерлю, а я мав рацію, — сказав він і, підійшовши до столу, ляснув мене по плечу. Тоді вмостився і забрав у мене з рук меню. — Не знайшов тебе вдома, тож вирішив, що ти можеш бути тут.
Він опустив очі й зосередився на меню.
— Чому? — запитав я.
— Якщо вам потрібно ще поміркувати, я повернуся пізніше, — нагадав про себе офіціант.
— Ні-ні, — відказав Люк і зачитав йому величезне замовлення. Я додав і своє. Тоді друг звернувся до мене: — Бо ти — раб звички.
— Звички? — уточнив я. — Я тут їм не так часто.
— Знаю, — мовив на те Люк. — Але зазвичай ти ідеш сюди, коли на тебе щось тисне. Як, наприклад, перед екзаменами чи коли тебе щось хвилює.
— Гм, — буркнув я.
І справді, було в цьому щось таке, чого я сам раніше не усвідомлював. Я покрутив попільничку із зображенням голови єдинорога — зменшеної версії вітража, що прикрашав перегородку біля виходу.
— Гадки не маю, чому, — зрештою відповів я. — До речі, чому ти вважаєш, буцімто мене щось переймає?
— Я пригадав про твою параною щодо 30 квітня, пов’язану з кількома інцидентами.
— Аж ніяк не кількома. Я ніколи не розповідав тобі про всі.
— То ти досі в них віриш?
— Так.
Він знизав плечима. Підійшов офіціант і налив нам кави.
— Гаразд, — сказав Люк. — Сьогодні це вже трапилося?
— Ні.
— Прикро. Сподіваюся, тобі голова не макітриться від цього.
Я сьорбнув кави і відказав:
— Жодних проблем.
— Добре, — він зітхнув і потягнувся. — Слухай, я тільки вчора повернувся в місто...
— Відрядження видалося вдалим?
— Встановив новий рекорд із продажів.
— Чудово.
— Хай там як... Коли я повернувся, то дізнався, що ти звільнився.
— Так. Пішов близько місяця тому.
— Міллер намагався вийти з тобою на зв’язок. Але оскільки у тебе вимкнутий телефон, додзвонитися до тебе він не зміг. Він навіть заходив кілька разів, але тебе не було вдома.
— Прикро.
— Він хоче, щоби ти повернувся.
— Там для мене все скінчено.
— Зачекай, може, спершу вислухаєш його пропозицію? Брейді спекалися — випхали на якусь високу посаду. Тож ти — новий голова відділу розробок, ще й із двадцятивідсотковим підвищенням платні. Ось що він просив тобі переказати.
Я тихо гигикнув.
— Звучить вельми непогано. Та, як я вже сказав, усе скінчено.
— Он як, — Люкові очі зблиснули, і він хитро всміхнувся. — Ти точно надумав кудись перейти. Шеф і таке передбачив. Тоді він попросив мене запитати, скільки тобі пропонують конкуренти. Шеф щосили намагатиметься перескочити їх.
Я похитав головою.
— Гадаю, я не чітко висловився, — відповів я. — Усе скінчено. Цей період життя завершено. Я не хочу повертатися. І не збираюся працювати на когось іншого. І взагалі — я більше не бажаю цим займатися. Стомився від комп’ютерів.