- Точно, - погоджуюсь. – Вам видніше, це ваш профіль. Я завжди підозрювала, що пекло – то якась хімія.
- От через таких, як ви, - каже вчителька гімназії, - нас Господь і карає.
- Як саме? – питаю.
- Оцим всім! Корупцією, зубожінням, баригами у владі, - перечисляє вона. - Це ж страшно, коли найбільша країна Європи живе, як Ангола якась. Простим людям на елементарне не вистачає!
- Добре, що на перельоти простим людям у святі місця вистачає, - зауважую.
В цей час до палати заходить власниця салону краси:
- Там священик прийшов з дяком. На службу збирають.
- Я от думаю, дівчата, - активізується менеджер банку. – Давати по п`ятдесят, чи по двадцять.
- То отець Я., він родич нашого владики, - каже власниця салону краси.
- Може, і п`ятдесят мало… - задумується дружина фермера.
Не хочу новин. Дивлюся на ці світлини і бачу мою Волинь. Розумію Лесю. Було що оспівувати. А тепер хочеться кричати. Але… Який сенс? В мене ціла тека таких світлин. Волинь, Галичина, Поділля, Полісся, Покуття, Буковина початку ХХ століття. Архітектура, природа, культура, побутова автентика. І люди…
На тодішній мапі світу це були Австро-Угорщина, Річ Польська Посполита, Румунія…І росія…
За кілька років Перша Світова, згодом Друга - і все стало росією…І все зникло. Лишились світлини того, що ми втратили…
Ті, хто в палаті втратили ссср…Їм обіцяють його повернути. І вони хочуть, прагнуть, намагаються. Бо тоді все відібрали в багатих, роздали бідним і всім було добре. Люди, народжені в 70 - 80-ті, хочуть повернути те, чого в них ніколи не було. Й@баний телевізор!
- За союзу легше було на ноги стати. Моя баба добровільно приїхала сюди вчителювати в 48-му, - розповідає вчителька гімназії. - Дали їй будинок у селі, великий такий, з верандою і мансардою. В дворі хлів був і стайня на двоє коней, а за хатою сад був великий, навіть, розказувала баба, що виноград там ріс і айва. Баба не знала, що то таке, то називала їх волохатими яблуками. В них, на Орловщині, такого дива не бачили зроду. Бабі сподобалось тут. Тиша, природа, своя хата, школа невелика, бо дітей небагато було в селі після війни. Тільки що люди косо дивились на неї та шептались поза спину. Не хотіли дітей російської мови вчити. І ще баба котів терпіти не могла, а тут два коти дерлись до хати і собака в двір приходив, вив ночами і скавулів.
- Це, по вашому, називається легше? - питаю.
- Звичайно! - нерозуміюче дивиться на мене вчителька гімназії. - Держава дбала про вчителів, хату виділила, в хаті все було.
- А де господарі тої хати поділись? Отримали, як переселенці на Сибір, державні нари в бараці? Чи їх розстріляли?
- Яка різниця? - кривиться вчителька. - Я вам розказую, що в ссср вчителям держава давала все, а не те, що тепер!
- Хто морду на замку тримав, тих не вивозили і не розстрілювали! - впевнено каже ФОП з побутової хімії.
- Бо там порядок був і держава для людей була, а не тако собі! - погоджується власниця салону краси. - Всіх забезпечували житлом, продуктами.
- Так, так, - погоджується з нею викладачка технічного універу. - Мій дід воєнним був. В 47-му прислали його сюди. Після війни тут всі голодні і холодні були, а на станцію щотижня приходив вагон з усім необхідним для офіцерів. Дідові теж квартиру велику дали, потім і машину, і до самої смерті мав путівки до санаторів, виплати, з бази міг все виписати собі, на парадах стояв на трибуні.
- В 47-му на Волині і Галичині смерть з голодною косою ходила. Совіти пробували голодом виморити українців. Єдине, що загони УПА ще партизанили в лісах, то їм не вдалось масштаби Голодомору 33-го року повторити.
- Та отож! Якби не УПА, - каже викладачка, - то порядок би був раніше наведений. А через УПА стільки воєнних загинуло! Дід розказував, що до 49-го ледве не щодня хоронили однополчан. Весь час їхній підрозділ в рейдах був, виловлювали бандерівців, щоб дати людям майбутнє.
Вона пильно дивиться на вчительку з району:
- От що вам погано жилось, скажіть?
- Я тоді не жила, - чесно відповідає та. - Я народилась у 89-му.
- Але ви ж повинні пам`ятати! Ну, добре: там малі були, потім Незалежність, але ж генетична пам`ять, візуальна: в хаті, при хаті? Все ж було? Батьки не розказували?
- Було,- зітхає вчителька з району. - Мама розказувала. Дідо в УПА був, вбили його і ще кількох в лісі. Привезли під контору колгоспу, яка була в колишній церкві, виклали рядком і зігнали людей впізнавати рідних. Бабця і ще кілька жінок боялись впізнати своїх чоловіків, бо це ж одразу на Сибір вивезуть, то їх довго били в церкві, а потім вивезли в Казахстан. Дорогою в бабці двоє дітей померли, тільки мама і вижила. А хату дідову віддали агрономові, якого привезли з Криму.