— Стій! — крикнула чаклунка. — Назад! Ще, ще далі! Якщо хто-небудь наблизиться до дітей бодай на десять кроків, я знесу йому голову.
У руці вона тримала залізного прута, що був вирваний із вуличного ліхтаря, готова будь-коли метнути ним. Ніхто і не сумнівався, що вона не промахнеться.
— Отже, — сказала Джейдіс, — ти намагався пробратися назад у свій світ разом із хлопчиськом, а мене хотів залишити тут?
Нарешті, забувши про всі страхи, дядько Ендрю проявив характер:
— Так, мем, хотів, — відповів він. — Без найменших сумнівів, хотів. І мав би цілковиту рацію. Мене знеславлено щонайогиднішим, щонайганебнішим чином. Я зробив усе, від мене залежне, щоб виявити Вам усі почесті, які були в моїх силах. А яка винагорода? Ви пограбували… я повторюю це слово… Ви пограбували дуже поважного ювеліра. Ви зловжили моїм обов'язком гостинності щодо Вас і це мені над-то дорого коштувало. Не кажу вже про той обід у ресторані, задля якого я змушений був закласти свого золотого годинника і ланцюжка (дозвольте мені сказати Вам, мем, що ніхто з нашої родини не мав звички часто навідувати ломбарди, крім мого кузена Едварда, а він служив у кавалерії, що з нього взяти). Під час того жахливого об'їдання я відчув, як мені одразу погіршало… Ваша поведінка і розмова справили неприємне враження на всіх навколо. Відчуваю, що я публічно осоромлений. Я ніколи більше не зможу показатися у «Трокадеро». Ви напали на поліцію, Ви вкрали…
— О, мовчи, чоловіче, мовчи, — перебив його візник. — Зараз треба слухати і спостерігати, а не балакати.
Тут дійсно було що і послухати, і подивитися. Дерево, яке був зауважив Диґорі, тепер розвинулося у стрункого високого бука і м'яко погойдувало свої віти над головою хлопця. Мандрівники стояли у прохолодній зеленій траві, рясно порослій стокротками та жовтцем. Трохи далі, над берегом ріки, росли верби. З іншого берега виднілися хащі квітучих кущів, порічок, бузку, шипшини та всюдисущого рододендрону. Кінь на повен писок смакував найніжнішу молоду мураву.
Весь той час лев співав, легко, величаво і стрімко походжаючи туди й сюди, вперед і назад. Насторожувало, правда, те, що з кожним поворотом він підходив усе ближче. Пісня цікавила Поллі чимраз більше, бо дівчинці здалося, що вона вловила зв'язок між мелодією та подіями, які розвивалися. Коли на пагорбі, за сотню ярдів від них, повитикався ряд темних ялинок, вона відчула, що це пов'язано із серією глибоких протяжних нот, які лев виспівав мить перед тим. А коли він видавав легкі та швидкі звуки, вона не здивувалася, побачивши, як усюди з'явився ряст. Отож, із невимовним хвилюванням дівчинка усвідомила, що все твориться, як вона висловилася, «із лев'ячої голови». Ви слухали спів — і чули речі, які він створював, озиралися довкола — і бачили їх. Це було так дивовижно, що дівчинка навіть не встигла злякатися. А от Диґорі і візник не могли приховати свого напруження, бо з кожним поворотом лев опинявся ближче й ближче. Що ж до дядька Ендрю, то в нього так цокотіли зуби і тремтіли коліна, що він не здатен був на жодну втечу.
Та раптом чаклунка зухвало рушила назустріч левові. Той усе співав, ступаючи повільно й обважніло. Він уже був не більше як за двадцять кроків. Чаклунка підняла руку і пожбурила залізний прут просто йому в голову.
Ніхто, а тим більше Джейдіс, не промахнувся би з такої відстані. Прут вцілив лева майже поміж очі, зісковзнув і глухо впав у траву. Та лев ішов далі! Його хода ані пришвидшилася, ані сповільнилася. Важко було сказати, чи він узагалі зауважив той удар. І хоча його м'які лапи ступали безшумно, відчувалось, як земля здригається під їх вагою.
Чаклунка пронизливо зойкнула, кинулася навтьоки і вмить зникла між деревами. Дядько Ендрю також повернувся, щоб дременути слідом за нею, але перечепився через корінь і з розгону хляпнув лицем просто у маленький струмочок, що збігав до річки. Діти не могли зрушити з місця. Вони навіть не були певні, чи хочуть цього. Лев не звернув на них жодної уваги. Його великий червоний рот відкривався у співі, а не у рикові. Лев пройшов повз них так близько, що вони могли торкнутися до його гриви. Вони страшенно боялися, що він обернеться і подивиться на них, але чомусь саме цього їм хотілося. Проте, судячи з тієї уваги, яку він їм приділив, вони з однаковим успіхом могли б бути порожнім місцем без плоті та запаху. Коли лев минув їх і пройшов кілька кроків далі, він раптом повернувся, пройшов повз них знову, а потім продовжив свій шлях на схід.