— І крила починають боліти, — мовив Полетун. — Щось тут не видно долини з озером, про які розповідав Аслан. Як ви ставитесь до того, аби приземлитися і підшукати пристойне місце для ночівлі? Ми не зможемо нічого знайти, коли споночіє.
— Так, — відповів Диґорі, — тим більше, що саме надійшов час на вечерю.
Отож Полетун спускався все нижче і нижче. Коли вони опинилися при самій землі поміж пагорбами, повітря стало теплішим. Після тривалої подорожі, коли не було чути майже нічого, окрім шурхоту Полетунових крил вуха знову тішили затишні земні звуки: перехлюп ріки у її кам'яному ложі, шепіт дерев на легкому вітрі. Мандрівників огорнули солодкі пахощі землі і трави, нагрітих сонцем. Урешті Полетун приземлився. Диґорі зіскочив додолу і допоміг злізти Поллі. Обоє були раді нарешті розім'яти затерплі ноги.
Долина, на яку вони приземлилися, була розташована у самому серці гір. Над ними височіли снігові вершини, одна з яких у променях призахідного сонця здавалася рожевою.
— Я голодний, — оголосив Диґорі.
— То давайте їсти, — озвався Полетун, напихаючись травою на весь писок Він підвів голову, продовжуючи ремигати. Жмутки трави, немов бакенбарди, звисали з обох кутків його морди. — Гей, ви двоє, приставайте. Не соромтеся. Тут вистачить для всіх.
— Але ж ми не їмо трави, — сказав Диґорі.
— Гм, гм, — відповів Полетун з набитим писком, — не знаю, що вам тепер робити. Але така вже добра трава, що аж ну.
Поллі та Диґорі збентежено глянули одне на одного.
— Гаразд, я гадаю, декому слід було потурбуватися про їжу для нас, — сказав Диґорі.
— Я впевнений, що Аслан зробив би це, якби ви його попрохали, — мовив Полетун.
— А хіба він не знав цього без прохань? — запитала Поллі.
— Без сумніву, знав, — відповів кінь (усе ще з повним ротом), — але, мені здається, він хотів, аби його попросили.
— І що ж, до лиха, нам тепер робити? — спитав Диґорі.
— Не уявляю, — сказав Полетун. — Може, все ж таки скуштуєте трави? Може, вона і вам припаде до смаку?
— О, не будь дурним, — тупнула ногою Поллі. — Та ж ясно, що люди не їдять трави, так само як тобі не полізла би в горло бараняча відбивна.
— Заради всього святого, не говори нічого про відбивні чи фрикадельки, — попрохав Диґорі, — бо це тільки погіршить справу.
Хлопець запропонував Поллі гайнути на своєму персні додому і принести щось, попоїсти, бо сам він не може цього зробити, оскільки пообіцяв чимскоріш виконати Асланове доручення. Якби він раптом знову опинився вдома, хтозна, чи не трапилось би чогось, що завадило б йому повернутися. Однак Поллі сказала, що не хоче залишати його самого, на що Диґорі зауважив, що це дуже ґречно з її боку.
— Слухай, — пожвавішала Поллі, — у мене в кишені у паперовому пакетику є кілька ірисок. Це все ж ліпше, ніж нічого.
— Набагато ліпше, — зрадів Диґорі. — Але обережно виймай їх, щоб не зачепити перстень.
То виявилась дуже важка і делікатна робота, а проте вони врешті дали собі раду. Коли діти витягли той маленький паперовий пакетик, він був розм'яцьканим та липким, отож постало питання — відривати папір від цукерок чи цукерки від паперу. Деякі дорослі (а ви знаєте, якими недоладними вони можуть бути у подібних ситуаціях) воліли б залишитися без вечері, аніж споживати такі іриски. Після підрахунків виявилося дев'ять цукерок. У Диґорі виникла чудова ідея: з'їсти по чотири іриски, а дев'яту — посадити, бо, як він сказав, «якщо зламана верхівка вуличного ліхтаря перетворилася на ліхтарне дерево, то чому б цьому цукеркові не перетворитись на цукеркове дерево?» Отож вони видлубали в дерні маленьку ямку і закопали там іриску. Потім з'їли свої цукерки, смокчучи їх так довго, як тільки могли. То була скромна їжа і навіть обсмоктування паперових обгорток не допомогло втамувати голод.
Полетун завершив свою розкішну вечерю і влігся на землю. Діти підійшли до нього і повсідалися обабіч, припавши до його теплого тіла. Кінь розпростер над ними крила і їм зробилося зовсім затишно. Коли на небо висипали яскраві зорі цього молодого світу, діти заходилися обговорювати всяку всячину: про те, як Диґорі сподівався добути щось для своєї мами, а натомість був посланий із цим дорученням, а потім укотре нагадували одне одному прикмети того місця, яке розшукувано, — блакитне озеро та пагорб зі садом на чубочку. Розмова вже добігала кінця, дрімота склеювала повіки, коли Поллі раптом стрепенулася:
— Чш-ш-ш!
Усі чимпильніш прислухались.
— Мабуть, то вітер у верховітті, — одразу зауважив Диґорі.
— Я не певен, — заперечив Полетун. — У будь-якому випадку — пильнуйте! Ось знову! В ім'я Аслана, там щось є.