Выбрать главу

Досі, гадаю, Полетун та Поллі сподівалися, що увійдуть до саду разом із Диґорі. Але тут ці сподівання розвіялися: ніколи ще вони не бачили такого таємничого місця. Воно було призначене тільки для вибраних — досить одного погляду, аби зрозуміти це. Тільки дурень міг плекати надію потрапити досередини, якщо його не було скеровано туди зі спеціальною місією. Диґорі одразу зметикував, що інші не зможуть увійти туди разом із ним, тож рушив далі сам.

Коли він підійшов упритул до брами, то побачив золоті та срібні літери, що були викарбувані на мій. Письмена повідомляли:

Увійди через злоту браму, а як ні, то вертай назад. Якщо зірвеш ти плід з цього саду, не куштуй же його одразу — іншим плід донеси без втрат. Бо оті, хто його украдуть чи пролізуть сюди через мур, віднайдуть своє щастя, мабуть, а разом із ним запопадуть лише відчай сердечних мук.

«Не куштуй же його одразу, іншим плід донеси без втрат, — промовив сам до себе Диґорі. — Гаразд, ось так я і маю робити. Це означає, мабуть, що мені не слід тут нічого куштувати. Але я не розумію, до чого тут оце: «Увійди через злоту браму». Та ж хіба останній бевзь полізе через стіну, якщо можна увійти через браму! Але як вона відчиняється?»

Він поклав руку на ворота і вони легко відхилилися, відкриваючись досередини. Обидві стулки рухались на завісах без найменшого скреготу.

Тепер, коли він зміг зазирнути в саме осереддя таємниці, усе це здалося ще більше таємничим. Диґорі дуже повільно, урочисто ступив уперед, роззираючись навсібіч. У саду було надзвичайно тихо, не чути й шелесту листя. Навіть фонтан, що вигравав посеред саду, плюскотів ледь чутно. Звідусіль струмували чудові пахощі. Це було щасливе місце, але й дуже поважне.

Хлопець одразу впізнав потрібне дерево: воно росло в самому центрі саду і лиш на ньому висіли великі срібні яблука — такі променисті, що відкидали сяйво у найдальші закутки, куди навіть сонце не сягало. Диґорі рушив до яблуні, зірвав одне яблуко і поклав до нагрудної кишені свого норфолцького піджака. Проте він не втримався від спокуси оглянути і понюхати плід, перед тим як сховати.

Ох, ліпше би він цього не робив: зненацька хлопця охопила страхітлива спрага та голод і ним оволоділо пристрасне бажання скуштувати забороненого плоду. Диґорі похапцем сховав його до кишені, але ж довкола було повно інших плодів. Хіба це злочин, якщо він скуштує одне яблуко? Зрештою, подумав хлопець, ті письмена на брамі не обов'язково мали означати наказ. Вони могли бути тільки своєрідною порадою… а хто ними серйозно переймається? А навіть якщо це і справді наказ, то хіба порушив би його хлопець, з'ївши одне яблуко? Він же не відмовляється виконати ту частину, що веліла: «Іншим плід донеси…»

Вагаючись, Диґорі підвів очі догори і глянув на верхівку дерева. Там, просто над хлопцем, на гілці вмостилася дивовижна птаха. Схоже було, що вона заснула, хоча, може, і не зовсім: крізь ледь помітну щілинку між повіками одне око все ж стежило за тим, що діється внизу. Птаха була більшою за орла, мала шафранові груди, голову увінчував яскраво-червоний гребінь, а хвіст вигравав багрянцем.

— І я ще раз пересвідчився, — казав згодом Диґорі, розповідаючи цю історію іншим, — що не можна втрачати пильності у таких чарівних місцях. Адже невідомо, хто чи що може за вами спостерігати.

Однак я впевнений, що Диґорі не зірвав би для себе яблука за жодних обставин. Такі правили, як «не вкради», мені здається, втовкмачувалися у хлопчачі голови в ті часи ліпше, ніж тепер. А втім, ніколи не можна бути у чомусь певним до кінця.

Диґорі саме повернувся, аби рушити назад до воріт, і затримався, щоб востаннє поглянути довкола. Та й закляк, мов громом уражений. Він був не сам! Там, за кілька ярдів од нього, стояла чаклунка! Вона якраз викинула геть, недогризок яблука, яким щойно ласувала. Дивно, але сік яблука був доволі темним і жахливою плямою розплився навколо її рота. Диґорі одразу здогадався, що чаклунка перелізла через мур. У цей момент хлопець почав усвідомлювати прихований зміст останніх рядків, у яких ішлося про сповнення найпотаємнішого бажання та про відчай і безнадію потому. Адже чаклунка виглядала дужчою і величнішою, ніж будь-коли, і навіть, можна сказати, тріумфувала, проте обличчя її було крейдяно білим як у мерця.

Усі ці думки миттєво промайнули у голові Диґорі. Далі він узяв ноги на плечі і щодуху помчав до поріг. Та чаклунка метнулася за ним. Як тільки він вискочив назовні, брама сама по собі зачинилася. Це дало змогу хлопцеві відірватися від переслідування, але ненадовго. Поки він добігав до друзів і гукав до них: «Поллі, швидше! Полетуне, злітай!» — чаклунка чи то перелізла через стіну, чи то перестрибнула її і знову його наздоганяла.