Дітям також було незручно, що вони жартували з нього, тим більше що вони не знали про те, що Тіквіка поранили в останньому бою, і тому навперебій, немовби і самі перепрошуючи, заходилися доводити йому, що ніби все нічого, і що нема за що дякувати, і що поводився він не безглуздо і нерозумно, а розсудливо й розумно, і просто довіряв, але перевіряв.
– А тепер, – сказав Пітер, – якщо ви впевнилися, що за тягар ми вам не станемо…
– Упевнився, – засвідчив гном.
– …Отже, час діяти. Гадаю, що нам слід з’єднатися з Каспіаном…
– І щонайшвидше! – підтвердив гном. – Через мене ми й без того втратили годину з гаком.
– Тоді рахуємо: якщо прямувати тією самою дорогою, якою йшли ви, то у нас піде принаймні два дні – на відміну від гномів, ми, на жаль, не можемо крокувати цілу-цілісіньку добу без сну та відпочинку. Якщо я правильно зрозумів, – тут Пітер повернувся до решти, – то курган Аслана, про який говорив Тіквік, і є наш Кам’яний стіл. А звідти півдня дороги до броду через Беруну…
– До мосту через Беруну, – виправив гном.
– У наш час мосту ще не було, – пояснив Пітер. – А від Беруни до Кейр-Паравелю ще день із лишком. Якщо мене не зраджує пам’ять, то від Беруни до замку ми легкою ходою добиралися на другий день по обіді. Отже, якщо підемо прудко, то маємо встигнути за півтора дня. Це довго…
– Атож. І ще не слід забувати, що все довкола поросло лісом, а в лісі дикі звірі, та й заморці не дрімають, – додав Тіквік.
– Стривайте, – втрутився Едмунд, – а навіщо нам іти тим же шляхом, що й наш любий маленький друг?
– Ваша величносте, – став благати Тіквік, – будьте ж великодушні!
– Ну ось, уже нічого й не скажи, – зітхнув Едмунд, – ну, й нехай! А можна я буду величати вас скорочено: наш ЛМД?
– Ай, – заступилася за Тіквіка Сьюзан, – годі вже кепкувати. Будь ласка.
– Нічого, дівчинко, ой, вибачте, ваша величносте, від насмішки ґуля не вскочить! – усміхнувся гном. (Із того часу діти й прозвали його ЛМД і, як воно часто трапляється, потім геть-чисто забули, звідки взялося це прізвисько та що воно означає.)
– Так от я й кажу, – правив своє Едмунд, – навіщо нам іти тією самою дорогою, що й любий… що й ЛМД? Візьмемо човен – і гайда на південь, до Дзеркальної затоки, увійдемо в затоку й уже звідти по прямій, лісочком, до самого Кам’яного столу. І зауважте: у поході на човні нам не дошкулятимуть ані дикі звірі, ані заморці – одним словом, якщо ми відчалимо зараз, то ще до заходу сонця будемо в затоці, на березі заночуємо, а зі світанком здійснимо марш-кидок – і ось ми вже у Каспіана, до сніданку! То як?
– Ось що означає знати узбережжя! – захоплено гукнув Тіквік. – Але тут я вже не провідник і не радник, я взагалі перший гном, що відвідав узбережжя.
– Гаразд, а як справи у нас із провізією? – спитала Сьюзан, непомітно перейшовши на військову мову.
– Обійдемося яблуками, – сказала Люсі. – І треба вже щось робити! Ми тут другий день, та досі нічого так і не зробили!
– Заздалегідь попереджаю, – застеріг Едмунд, – що аніякій рибі я свого капелюха більше не віддам!
Через упертість Едмунда довелося обійтися лише яблуками. Їх поскладали в один із плащів, попередньо зав’язавши його як лантух. Відтак усі напилися води з криниці (бо в морі прісної води немає і взяти її ніде) й рушили на берег, де залишили човна. Шкода було покидати рідний замок, який хоча й стояв у руїнах, але дітям був замість дому.
Та попереду на них чекали нові пригоди.
– ЛМД краще сісти за стерно, ми з Едом – на весла, а дівчата – на ніс, вказувати напрям. Доки не обійдемо острів, тримайтеся подалі від берега. І ось ще що: пропоную познімати кольчуги, а то спечемося, як раки, – повелів Великий король.
Незабаром зелений берег острова залишився позаду, обриси бухт і піщаних кіс розпливлися, а човен погойдувався на легкій хвилі. Над морем віяло солоним повітрям, і в дрімотній тиші чувся лише скрип кречетів і плескіт весел по воді, що хлюпала в борти. А сонце припікало.
Ліпше всіх влаштувалися Сьюзан та Люсі. Вони сиділи на носі й коли-не-коли зачерпували воду та розглядали морське дно. Вода виявилася на диво прозорою, й навіть на глибині було видно білий пісок з острівцями брунатних водоростей.
– Як і в добрі старі часи, – промовила Люсі. – Пам’ятаєш, як ми ходили до Теребінтії, а звідти в Гальму, потім до архіпелагу Семи Островів і відтіль аж до Самотніх островів?
– Ще б пак! – зітхнула Сьюзан. – А пам’ятаєш наш корабель із головою лебедя на носі та різними крилами по бортах?
– І шовкові вітрила! І ліхтарі на кормі!
– А бенкети на палубі! А музики!
– А пам’ятаєш, як флейтисти залізли у «вороняче гніздо» й грали-вигравали з барила, і здавалося, начебто музика ллється-лине з небес?