— Хіба що комусь із нас, дітлахів, зненацька закортить згаяти півранку свого часу, плентаючись за юрбою невгамовних дорослих шанувальників сивої давнини, — обізвався на те Едмунд.
Це був той самий випадок, коли всі одностайно погодилися з ним. Саме тут і почалися нові пригоди.
Кілька днів по тому Пітер і Едмунд стояли біля знайомих нам лицарських обладунків, прикидаючи, а чи вдасться розкрутити їх на дрібні частини, коли до зали увірвалися дівчата і почувся вереск: «Бережіться! Сюди прямує Макріді з юрбою екскурсантів!»
— Швидше! — вигукнув Пітер, й усі четверо кинулись навтьоки через дальні двері у лицарській залі.
Та коли всі гуртом промчали зелену кімнату і потрапили до бібліотеки, десь попереду почулися гучні голоси, і діти здогадалися, що, напевне, місіс Макріді з якоїсь причини повела групу через чорний хід бічними сходами замість того, щоб піти парадними, як вони від початку гадали. Тож чи то від того, що в них запаморочилось у голові, чи то від страху перед місіс Макріді, яка начебто мала собі на меті захопити їх зненацька, а може, і справді в домі прокинулись якісь чародійні сили, що гнали їх до Нарнії, але раптом дітям здалося, що всі й усюди їх переслідують, і врешті-решт Сьюзан не витримала:
— Хай їм грець, тим екскурсантам! Мерщій до вітальні з шафою — пересидіти, доки вони не заберуться геть! Там нас ніколи не знайдуть!
Та не встигли вони причаїтися у названій кімнаті, як голоси пролунали просто в коридорі, за дверима почулося шарудіння, а далі… клямка повільно піднялася.
— Нумо! — підхопився Пітер, уже розчиняючи двері шафи. — Більше нема куди!
Підштовхуючи одне одного, дітлахи кинулися до шафи і, важко дихаючи, зачаїлися в темряві. Останнім був Пітер — він тихесенько причинив за собою двері, а от грюкати ними не став, бо добре розумів, що гримати дверима — це найостанніша у своєму безглузді річ, особливо коли ховаєшся в шафі.
Розділ 6
Далі в ліс
— …Хоч би та Макріді поквапилася та якнайшвидше здихалася своїх шанувальників… е-е-е… давнини, — зітхнула трохи згодом Сьюзан. — У мене вже тіло зсудомило.
— До того ж тут тхне якоюсь камфорою! — зауважив Едмунд.
— Не здивуюсь, якщо виявиться, що її повно в кишенях цих речей, — погодилась Сьюзан. — Це, певно, проти молі.
— Мені щось у спину втикається, — поскаржився Пітер.
— А я вже зовсім змерзла! — вигукнула Сьюзан.
— І справді, щось тут прохолодно, — погодився Пітер, — і мокро. Що ж це за місце? От я сиджу на чомусь мокрому! — Він різко звівся на ноги.
— Ходімо! — гукнув Едмунд. — Вони вже пішли.
— Ой-ой-ой! — несподівано зойкнула Сьюзан.
Усі разом кинулись до неї, запитуючи, що трапилось.
— Е-е-е… я, виявляється, сиджу, притулившись спиною до дерева, — приголомшено мовила та. — І, тільки подивіться, тут начебто розвиднюється…
— І справді, — здивувався Пітер, — лише подивіться туди… й он туди! Навколо нас самі дерева! Оце так-так, а сам я, виходить, розсівся на сніговому заметі. Куди ж ми потрапили, як не в той дивний ліс, про який нам розповідала Люсі!
Помилки бути не могло — дітлахи навіть закліпали очима від світла зимового дня. Позаду на гачках висіли шуби, а попереду стояли засніжені дерева.
Пітер обернувся до Люсі.
— Вибач, що одразу не повірив тобі, — сказав він. — Дай-но руку — миритися!