— І що далі? — звернувся Едмунд до Пітера, усім своїм виглядом проказуючи: «Що я тобі щойно говорив?»
— Цить… Погляньте! — прошепотіла Сьюзан.
— Що там? — запитав Пітер.
— Здається, щось майнуло між дерев, отам, ліворуч.
Діти пильно вглядалися в лісові хащі, бо всім було трохи моторошно.
— Ось, знову, — прошепотіла Сьюзан.
— Я теж помітив, — підтвердив Пітер. — Воно все ще там — сховалося за великим деревом.
— Що воно таке? — Люсі щосили намагалась угамувати тремтіння у голосі.
— Що б воно не було, воно й саме боїться нас, — зауважив Пітер. — Не хоче, щоб його побачили.
— Ходімо додому, — змолилася Сьюзан. І хоч ніхто не сказав цього вголос, кожен несподівано усвідомив те, про що не так давно казав Едмунд Пітеру: вони загубилися.
— Хто б це міг бути? — запитала Люсі.
— Це… це якась тваринка, — відповіла Сьюзан і одразу ж скрикнула: — Дивіться! Подивіться туди! Скоріше! Ось воно!
Цього разу всі побачили вусату пухнасту мордочку, що вигулькнула з-за дерева. Але звірятко вже не ховалося, а натомість приклало лапку до вусатого писочка, зовсім як людина, що прикладає вказівного пальця до вуст, закликаючи до мовчання. І одразу ж зникло. Діти стояли, затамувавши подих.
За мить незнайомець вийшов з-за дерева, озирнувся навколо, наче побоюючись, що за ним хтось стежить, промовив: «Цить…» — і подав знак іти за ним слідом туди, де дерева росли густіше, після чого знову зник.
— Я знаю, хто то був, — сказав Пітер. — Бобер. Я помітив хвіст.
— Він хоче, щоб ми пішли за ним, — здогадалася Сьюзан, — та попереджає, щоб ми поводилися тихо.
— Це зрозуміло, — обізвався Пітер. — Незрозуміло ось що — чи потрібно нам іти за ним слідом. Як ти гадаєш, Лу?
— Мені він сподобався, — відповіла Люсі.
— Так, але ж ми його не знаємо, — заперечив Едмунд.
— Чому б нам не ризикнути? — запропонувала Сьюзан. — Немає сенсу стояти на місці. До того ж я страшенно зголодніла.
Цієї миті бобер знову висунувся з-за дерева, наполегливо закликаючи їх за собою.
— Ходімо! — вирішив Пітер. — Спиток — не збиток. З одним бобром ми якось впораємося.
Тож діти з’юрмилися та гуртом наблизились до дерева, обійшли його і за ним, власне, побачили бобра. Він трохи позадкував, промовивши хрипким горловим шепотом:
— Ходімо, ходімо! Тут небезпечно!
Лише діставшись темної місцинки, де крони дерев спліталися так щільно, що під ними не було ані сніжинки — самі соснові голки та коричнева земля, він нарешті звернувся до них.
— Чи ви сини Адама та доньки Єви? — спитав він.
— Саме так, — підтвердив Пітер.
— Тсс-с-с, — прошепотів Бобер, — будь ласка, не так голосно. Тут скрізь може чаїтися небезпека.
— Та чому? Кого ви боїтесь? — здивувався Пітер. — Тут нікого немає, окрім нас.
— Навколо нас дерева, — відповів Бобер. — Вони завжди підслуховують. Більшість дерев — на нашому боці, та деякі можуть видати нас їй — ви розумієте, про кого йдеться, — і він промовисто кілька разів кивнув.
— Коли ми вже заговорили про те, хто на чиєму боці, — втрутився Едмунд, — то звідкіля ж ми знаємо, що ви на нашому?
— Не хотілось би бути нечемним, пане Бобре, — додав Пітер, — але, бачте, ми чужинці.
— Що правда — то правда, — погодився Бобер. — Ось мій знак, — з цими словами він показав їм невеличку білу штуку.
Усі витріщилися на неї з подивом, аж тут Люсі раптом мовила:
— Ну, звісно. Це моя хусточка — та, що я подарувала панові Тумнусу.
— Саме так, — підтвердив Бобер. — Бідолаха, він дізнався про арешт заздалегідь та віддав хусточку мені. Він сказав, що, коли з ним щось трапиться, я повинен зустріти вас тут та відвести… — Тут він змовк і раз чи двічі таємниче кивнув. Тоді, подавши дітям знак підступити якомога ближче, так що його вуса лоскотали їм обличчя, він додав тихесенько, пошепки: — Кажуть, Аслан уже в дорозі й, можливо, уже в Нарнії.
І тут сталося щось дивне. Хоча ніхто з дітей і гадки не мав, хто такий Аслан, щойно Бобер промовив його ім’я, як кожен відчув дещо особливе. Можливо, подібне траплялося і з вами, наприклад, уві сні, коли раптом ви довідалися щось таке, чого одразу навіть не збагнули, але відчули, що то вкрай важливе. І от якщо те «щось» було страшне, увесь сон перетворюється на суцільне жахіття, а от якщо воно було радісне — настільки радісне, що годі й намагатися описати те словами, — то такий сон ви запам’ятаєте на все життя і схочете, щоб він повторювався знов і знов. Щось таке трапилося і з дітьми. Варто їм було почути ім’я Аслана, як у кожного тьохнуло в грудях. Едмунд здригнувся від жаху. Пітера переповнила відвага й охопила жага пригод. Сьюзан відчула це так, ніби на неї війнуло чарівним ароматом, а поруч пролунала дивовижна музика. Щодо Люсі, то вона почувалася так, як почуваються діти, коли прокидаються вранці й розуміють, що нарешті настало літо, а з ним почалися канікули.