— Авжеж! — обізвався Бобер та рушив надвір. З ним за компанію вийшов і Пітер. По скутій льодом заплаві вони попрямували до невеличкої ополонки, яку Бобер кожен день, рано-вранці, прорубував сокирою. З собою вони не забули взяти і відро. Геть не зважаючи на холод, Бобер неквапливо влаштувався біля краю ополонки та пильно вгледівся у воду. Раптом він запхнув лапу в ополонку — ви б і оком не встигли змигнути! — і витягнув звідти чудову форель. Так він раз за разом запускав лапу в ополонку, доки не наловив вдосталь риби.
Дівчатка тим часом поралися на кухні, допомагаючи Бобрисі. Вони наповнили казанок, накрили стіл, нарізали хліб, засунули тарілки до печі, аби вони прогрілися; з діжки, що примостилась у кутку, набрали величезний глек пива для хазяїна, а також поставили на вогонь пательню — нагріватися. Люсі спало на думку, що в бобрів дуже затишна маленька хатинка, зовсім не схожа на печерку пана Тумнуса. Тут не було ані книжок, ані картин, а замість ліжечок до стін, немов на кораблі, були причеплені відкидні полиці. Зі стелі звисали шворки з окостами та в’язки цибулі, а до стіни притулилися гумові чоботи, поряд з якими висіли непромокальні плащі; там же були сокирки, садові ножиці, лопати, кельми і бозна-як-називається-та-штука для перевезення будівельного розчину, й вудки, й риболовні сіті та усілякі торби. А скатертина на столі була хоч і чисто випраною, але витканою з цупких ниток.
Тільки-но олія на пательні зашкварчала, як з уже почищеною рибою повернулися Пітер та Бобер. Лише уявіть собі, якими чудовими пахощами війнуло від свіжоспійманої рибки, щойно її поклали на розпечену пательню, і як голодні діти, котрі від таких принадливих запахів, здається, зголодніли ще дужче, з нетерплячки кружляли навколо рибки. І ось нарешті Бобер виголосив: «Майже готово!» Сьюзан злила воду з картоплі та відставила горщик нахиленим набік, аби картопля трохи підсохла, а Люсі тим часом допомагала Бобрисі розкладати форель по тарілках. За декілька хвилин усі вже притягнули до столу триногі стільці (інших у хаті не було, хіба що біля вогню стояло крісло-гойдалка господині) та, облизуючись, всілися до столу.
Для дітей принесли глечик із молоком (Бобер, як завжди, не гидував пивом), а посеред столу поставили окрему тарілочку з великим шматком жовтого, як сонце, маслечка, щоб кожен міг вдосталь змастити ним картоплю. Дітлахи вирішили про себе — і з ними важко не погодитись, — що немає у світі нічого ліпшого за рибку, яка лише півгодини тому плавала в річці, а тепер із пательні потрапила до столу. І коли з рибкою було покінчено, пані Бобриха, немов чарівниця, витягнула з печі справжній пиріг із варенням, що не встиг навіть захолонути, і поставила чайник на вогонь. Коли від пирога залишилися самі крихти, готовий чай розлили в горнятка. Узявши кожен собі по горнятку, усі присунули стільці ближче до стіни, оперлися на неї та втішено зітхнули.
— Що ж, — мовив Бобер, відставляючи порожній пивний келих та присуваючи поближче чашку з чаєм, — почекайте ще трішечки. От як запалю свою люльку — можна буде серйозно поговорити… Знову засніжило, — додав він, визирнувши у вікно. — Певно, воно й на краще — можна не стерегтися несподіваних гостей. Коли хтось і намагався нас вислідити — хуртовина замете всі сліди.
Розділ 8
Що трапилось після обіду
— Повідайте нам скоріш, що трапилося з паном Тумнусом, — попросила Люсі.
— Кепські справи, — похитав головою пан Бобер. — Прикріше й бути не може! Особисто в мене немає жодних сумнівів у тому, що його схопила поліція. Звістку про те мені принесла знайома сорока, а та бачила все на власні очі.
— А куди його повели?
— Коли їх бачили востаннє, вони прямували на північ. На жаль, усі ми дуже добре розуміємо, що це означає.
— Ні, не всі, ми зовсім не розуміємо, — визнала Сьюзан.
Бобер лише зітхнув і знову скрушно похитав головою:
— Це означає лише одне: його забрали до її чаклунської господи.
— А що вони йому зроблять, пане Бобре? — зойкнула Люсі.
— Важко сказати, — зажурено мовив Бобер. — Із тих, хто туди потрапляв, мало хто спромігся повернутися. Статуї! Подейкують, чаклунська господа скрізь заставлена статуями. Вони всюди. На всіх поверхах, сходах і навіть на холодному подвір’ї. Колись усі вони були… — тут Бобер проковтнув клубок, що підступив до горла, — живі-живісінькі… та вона перетворила їх на камінь.
— Який жах! — у відчаї скрикнула Люсі. — Ми мусимо щось зробити! Ми маємо врятувати бідолашного фавна! А все через мене…