— А чи знає він дорогу? — вже без вагань спитав Пітер.
— А чи доводилось йому вже бувати в наших краях? — у свою чергу спитав Бобер. — Я маю на увазі — самому?
— Так і було, — скрушно зітхнула Люсі.
— А чи розповідав він про те, що з ним тут трапилось? Чи не зустрічався він часом з ким-небудь?
— Ані пари з вуст…
— Тоді ви ще згадаєте мої слова. Мовчання його красномовніше за будь-які слова і означає лише одне: він зустрічався з Білою Чаклункою і перекинувся на її бік, тому, куди йти, він знає чудово. Не хочу вас образити — як-ніяк, він вам брат, — але тільки-но я його побачив, як одразу ж сказав собі: «Тут пахне зрадою». У нього був саме такий вигляд, вигляд того, хто водився з Білою Відьмою та досхочу наївся її чаклунського зілля. Хто прожив у Нарнії довге життя, той одразу зрозуміє, чому в декого «бігають оченята».
— Хай там як, а йти за ним доведеться, — сказав на це Пітер придушеним голосом. Здається, від холоду та хвилювань він не тільки охрип, а й осип. — Врешті-решт, він наш брат. І хоч він великий пройдисвіт, але все ж таки ще мале дитя.
— Невже ви збираєтесь до Чаклунки? — сплеснула лапками Бобриха. — Отямтеся: у її лігві ви одразу ж потрапите до неї в пазурі. А от врятувати його, та й себе теж, можна лише тримаючись від неї якнайдалі!
— Як це? — не зрозуміла Люсі.
— Вона тільки й мріє про те, аби всі четверо потрапили до неї в руки, бо ніяк не може викинути з голови оте пророцтво про чотири трони в замку Кейр-Паравель. Тож ви і пискнути не встигнете, як вона перетворить усіх вас на нові статуї для своєї… гм-м… скульптурної галереї. Доки ваш брат у неї — один він їй не потрібен, хіба що як ота принада для інших.
— Невже ніхто нам не допоможе? — у відчаї скрикнула Люсі.
— Тільки Аслан, — відповів Бобер. — Тепер уже остаточно зрозуміло: перш за все ми повинні зустріти Аслана. Він — єдина наша надія!
— А поки що, любі мої, — втрутилася в розмову Бобриха, — спробуймо згадати, коли саме втік ваш нерозумний брат. І що саме він встиг почути. Адже нашіптувати він побіг не до когось там, а до самої Білої Чаклунки. Отож: чи був він присутнім, коли йшлося про Аслана? Якщо ні, то їй хоча б не відомо, що Аслан уже в Нарнії, і вона не зможе завадити нам зустріти його.
— Здається, коли мова зайшла про Аслана, його вже не було… — наморщив лоба Пітер.
Та Люсі обірвала його:
— Ні, був… — мовила вона майже пошепки. — Не хто інший, як він, закинув, а чи в змозі Чаклунка перетворити на камінь і самого Аслана.
— Тьху ти, і справді! — спересердя сплюнув Пітер. — Хто б іще докумекав спитати таке!
— От уже ж пішлося на біду! — простогнав Бобер. — А чи не пригадає хто-небудь ось що: був він тут чи не був, коли я казав про зустріч біля Кам’яного Столу?
Але цього, хоч як усі не морщили лоба, — пригадати ніхто не зміг.
— Якщо він усе почув, то Чаклунка на своїх санях хутко кинеться нам навперейми і перехопить десь дорогою нижче за течією ріки. А якщо і не перехопить, у будь-якому разі від Аслана ми будемо відрізані, — сумно припустив Бобер.
— А от і ні! — знов нагадала про себе Бобриха. — Наскільки я її знаю, це зовсім не в її дусі. Щойно Едмунд доповість їй, що ми тут, тієї ж миті вона спорядить погоню, аби захопити нас зненацька ще вночі. Якщо врахувати, що Едмунд вислизнув звідси півгодини тому, то довго чекати на неї не доведеться — десь хвилин за двадцять вона вже буде тут.
— Маєте рацію, пані Бобрихо! — не став сперечатися Бобер. — Треба забиратися звідси! Не можна гаяти ані хвилини!
Розділ 9
У володіннях Білої Відьми
Вам, звичайно, вже кортить дізнатися, що саме трапилося з Едмундом. Тож повернімось трохи назад. Як і всі інші, він теж мав що там було на вечерю, але, на відміну від інших, кусень не ліз йому в горло, бо подумки він повертався до своїх солодощів. І це зрозуміло, бо ніщо так не псує смак справжньої здорової їжі, як думки про їжу, хоча й нездорову, проте чаклунську. Розмова теж псувала йому настрій — йому здавалося, ніби всі чи то звертають на нього мало уваги, чи то зовсім прошивають зневажливим оком. Нічого подібного, авжеж, не було, але так уже йому ввижалося. Аж раптом у розмові він почув ім’я Аслана, а потім ще й Бобер повідав про зустріч біля Кам’яного Столу, і тут уже він не витримав і тишком-нишком посунувся ближче до дверей. Потім сховався за рядном, яким зазвичай завішують двері взимку, щоб запобігти протягам. Бо ім’я Аслан вселяло у нього якийсь потаємний, майже тваринний жах так само, як у інших воно збуджувало радісне піднесення.