Тіріан кивнув. А потім, звертаючись до дітей, сказав:
— Ну, що ж, друзі, мабуть, настав час повернутися вам до себе, до рідного вашого світу. Ви, поза всяким сумнівом, виконали все те, заради чого і були послані до нас.
— Але, але… ми нічого не робили, — колотячись не так від страху, а більш від того, що все настільки жахливо, заплутано заперечила Джил.
— Як нічого?! — відказав король. — Ви визволили мене, прив’язаного до дерева; змією ви повзли переді мною в нічному лісі і захопили Вертя, а ви, Юстасе, зуміли здолати супротивника в нелегкому двобої. Однак ви ще занадто юні, щоб розділити з нами гірку долю, яка очікує на нас, — якщо не сьогодні ввечері, то вже не більше як за три дні. І тому я закликаю вас, ні — наказую: повернутися додому. Ганьба впаде на мою голову, якщо дозволю я юним лицарям пролити кров у бою, б’ючись у наших лавах.
— Ні, ні і ще раз — ні! — вигукнула Джил. Від хвилювання вона спочатку зблідла, потім зашарілася, а потім зблідла знову. — Ми вас не покинемо, що б не трапилося! Правда, Юстасе?
— Правда. І нема чого так розпалятися — все і так зрозуміло, — зауважив Юстас, за звичкою засунувши руки в кишені, забуваючи, однак, до чого чудернацький він має через це вигляд у кольчузі. — Тим більше що вибору-то ми не маємо. Який сенс торочити про повернення, коли не знаєш як? Особисто я — не чаклун.
У словах Юстаса сенс безсумнівно був, але тепер Джил це навіть обурило: чому у своїй улюбленій манері він холоднокровно розважливий, коли у решти кров так і кипить.
Та Тіріан уже й сам збагнув, що чужинці за командою додому не вернуться (хіба що Аслан зробить чудо), тому вирішив наполягати, щоб вони пробиралися через Південні гори у Древляндію, де, можливо, і знайдуть притулок. Але дороги чужинці не знали, а послати з ними не було кого. І крім того, як передрікав Поґін, тільки-но остраханці покінчать з Нарнією, вони, напевне, посунуть на Древляндію — і тижня не мине, як вона опиниться у них під п’ятою, тим більше вже хто-хто, а тісрок завжди зазіхав на північні землі… З огляду на це Тіріану нічого не залишалося, окрім як зглянутися на палкі благання Джил і здатися перед холодними доводами Юстаса — і залишити їх при війську «випробувати щастя у бою» або, як він сам обережно висловився, «прийняти іспит, посланий на їхню долю Асланом».
Спочатку королю була осоружною сама думка про повернення до Хлівного пагорба, принаймні, поки не впаде темрява. Та гном запевнив, що, діставшись туди засвітла, нікого вони там не знайдуть, крім остраханського вартового. Звірі були налякані вигадками Крутя про Таша або новоявленого «лихого» Аслана, чи то пак, Ташлана, тож вони й близько не підійдуть до страшного місця, поки їх не покличуть на опівнічну зустріч. А остраханці — ті тим більше — у лісах завжди почували себе дуже незатишно. Ось і Поґін вважав, що навіть при світлі дня можна прокрастися щонайближче до хліва непоміченими. Набагато важче це буде зробити вночі, коли Круть скличе звірів на збори, а остраханці виставлять усі караули. А от на той випадок, якщо великий збір таки відбудеться, було б непогано приховати Вертя де-небудь неподалік, на задвірках, з тим, щоб пред’явити його за нагоди. Ідея видалася путящою вже хоча б тому, що єдиний, нехай доволі й малий, шанс на перемогу і полягав у тому, щоб захопити супротивника, а в цьому випадку — й тубільних жителів Нарнії — зненацька.
З цим важко було не погодитися, і маленький загін попростував на північний захід, у напрямку ненависного пагорба. Час від часу над ними кружляв орел, а на передишку він іноді сідав на спину ослюка. Та як би хто не стомився, ніхто й помислити не міг сісти на єдинорога, навіть король.
Джил і Юстас ішли пліч-о-пліч. Відвага переповнювала їх через край, коли вони благали короля взяти їх у похід, та з кожним кроком вона вивітрювалася, аж поки не зникла зовсім.
— Поул, — пролунав шепіт Юстаса, — повинен зізнатися тобі, що серце в мене, здається, втекло в п’яти.
— Це ще нічого, містере Бяклі, — прошепотіла у відповідь Джил, — безсердечним легше стинатися. А у мене всі жижки трясуться, якщо бажаєте знати.
— Трясця — це ще що, — заперечив Юстас, — зате мене ось-ось знудить.
— А ось про це краще помовчати, — шикнула на нього Джил. І якийсь час вони йшли мовчки.
— Поул, — нарешті не витримав Юстас.
— Що ще?
— А що буде, як ми загинемо?
— Якщо загинемо — нас не буде, я так думаю.
— Я не про те. Що буде в нашому рідному світі? Раптом розплющиш очі — і ти знову в потязі? Чи щезнеш без сліду — і більше про тебе ані слуху ані духу? Чи буде вважатися, що ми померли в Англії?