Зібрання принишкло. Проминула тягуча хвилина, і тишу відважився порушити ведмідь.
— Щось я погано розумію, — спантеличено пробасив бурмило, — я думав, тут говорили…
— Він думав! — перекривив його Круть. — Наш ведмідь не тільки спить та лапу ссе, він ще й думає! Нечувана річ — ведмідь, що думає! Так от, слухайте ви всі, кому ведмідь не наступив на вухо: ви й справді зможете зустрітися з Ташланом! Та коли вже він урадив не з’являтися сам, то ми повинні вирішити, кому йти до нього.
— Ура! Ура! Ура! — гаркнула відразу добра дюжина горлянок. — Хвала нашому пану! Ми знову побачимо Аслана! І він побачить нас! І перемінить гнів на ласку! І стане все як і було! — І тут защебетали пташки, загавкали навперебій собаки, подужчав шум і гам та знявся неабиякий гармидер. Усі разом посхоплювалися з місць; ще трохи — й усією юрбою поринули б усередину, проте…
Проте всіх зупинив відчайдушний крик Крутя:
— Назад! Куди ви?! Не всі одразу!
Звірі зупинилися, багато хто так і завмер: хто з піднятою лапою, хто з хвостом, що виляв до того. Й усі голови повернулися в один бік.
— Я думав, тут кажуть… — почав був ведмідь, та Круть перервав його на півслові:
— Увійти може кожен, та… лише по черзі! Хто перший? До речі, попереджаю: я зовсім не ручаюся, що він у доброму гуморі. З тих пір, як учора проковтнув настирливого короля, він ходить і облизується. А сьогодні зранку до того ж і без ліку рикав. Тому особисто я тепер до нього і не пхався б, нізащо у світі! Та кожному вільно чинити, як він хоче. Ну, хто сміливий? Тільки потім не нарікайте, що я не казав, якщо вас раптом проковтнуть за одним присідом або спопелять на місці одним, але ж-ж-жахаючим поглядом! Але то вже ваша справа. Отже, хто у нас перший? Може, хтось із гномів?
— Щоб зелений крокодил, ділі-ділі, тебе за носа ухопив? — посміхнувся Гріфл. — Уже для нас ти там припас, ділі-діли, не банан та ананас! Звідки нам знати, хто в тебе там?
— Ох-ох-ох! — удавано заохкав Круть. — Гноми не гидливі, гноми у нас здогадливі: говори не говори — розуміють, що в хліві. Ага, отже, там хтось є. Але вже коли не гноми, то невже в нас не знайдеться хоробрий звір?! А то ви хвилину тому такий галас здійняли! Що ж тепер принишкли? Ну-ну, хто перший?
Та звірі неначе води в рот понабирали. Вони боязко поглядали один на одного і навіть потроху позадкувати, подалі від небезпечного хліва. Хвости вже не виляли, а багато які й зовсім підібгалися. Круть шкандибав від однієї зграйки до іншої та під’юджував сторопілих звірів.
— Ай-яй-яй, — мавпував він, — а я-то думав, тут повно охочих зустрітися з Ташланом віч-на-віч, але, здається, всі раптом передумали, га?
Тіріан відчув, що Джил намагається шепнути йому щось на вухо, тож нагнув голову нижче.
— Як ви думаєте, що там всередині? — почув він швидкий шепіт.
— Хто його знає? — невесело всміхнувся він. — Та от хоча б двійко остраханців з шаблями наголо обабіч від входу.
— А що коли там те саме страхітливе створіння, яке зустрілося нам у дорозі?
— Невже Таш?! — видихнув Тіріан. — Та нам того не дізнатися! Одначе, дитино моя, не печальмося. Зрештою, ми всі коли-небудь постанемо перед очі Аслана, істинного Аслана.
І тут сталося дещо дивовижне. Рудий кіт, чи попросту Рудий, раптом виступив уперед і, анітрохи не вагаючись, заявив:
— Коли сміливих немає, то, з вашого дозволу, піду я.
Усі зойкнули і вирячилися на нього.
— Овва, яке крутійство, сір! — шепнув Поґін королю. — Ось вам свідчення того, що кіт не останній писок у змові, якщо не перший. Що б там, у хліву, не ховалося, а коту боятися нема чого, не будь я Поґін! Вийде Рудий як ні в чому не бувало, а потім оголосить, що бачив чудо!
Не встиг Тіріан відгукнутися, як Круть уже викликав кота з натовпу.
— Ого-го! Ось він, кіт-воркіт, без капелюха і чобіт, тільки хвіст трубою! Слава герою! Готовий зустріти небезпеку лицем у лице! Що ж, ласкаво прошу! Та перед тим, як відчинити двері, нагадаю: якщо комусь накрутять раптом хвіст чи вуса обскубуть, я тут не при чому — я всіх попереджав.
Кіт і вусом не повів, і жодна шерстинка не здригнулася на його гладкій та лискучій шерсті. Хвіст задерся ще вище, і він гордовито пройшов, м’яко ступаючи лапками, повз багаття. Кіт пропарадував так близько від Тіріана, який притиснувся до дальньої стіни хліва, що, не будь він так зайнятий собою, очі їхні неминуче ззирнулися б, тим більше що зелені котячі дивилися не кліпаючи.
— І в вус не дує, і оком не моргне, знає, що нічого йому не буде, — зауважив з цього приводу Юстас.
Круть, так само підхихикуючи та роблячи різні мерзенні морди, дошкандибав до кота, переможно підняв лапку і відсунув засув. Двері прочинилися. Тіріану здалося, що, входячи в темний дверний отвір, Кіт навіть муркоче щось своє, котяче.