— Ай-ай-уа-йі-і! — раптово розірвало тишу найстрашніше котяче нявкання з усіх, яке коли-небудь чули на цій землі. Якщо вас коли-небудь глупої ночі будила котяча колотнеча або, що одне й те саме, їхні опівнічні романси, то ви зможете зрозуміти, чому від цих звуків усіх так і підкинуло на місці. Далі було гірше. Круть полетів шкереберть, бо його збило з ніг щось руде, що, не розбираючи дороги, мчало просто на натовп. Не будь відомо, що це кіт, то його можна було б прийняти за руду блискавку, запущену з хліва у натовп. Умить він пролетів через галяву, а далі всі кинулися врозтіч. Кому приємно водитися з котами, які ведуть себе подібним чином? А кіт сторчголов злетів на дерево, крутнувся навкруг стовбура, неначебто хотів зловити сам себе за хвіст, і повис униз головою. Вигляд його вселяв побоювання: хвіст розпушився до розмірів решти тіла, очі, ніби два тареля, палали зеленим полум’ям, а шерсть — до останньої ворсинки! — стояла дибки.
— Дав би бороду на відсіч, — прошепотів Поґін, — аби знати напевне, це він так з умислом чи все-таки з переляку!
— Тихіше, друже, — прошепотів у відповідь Тіріан, бо саме цієї миті, схоже, стали перешіптуватися і Круть з начальником гвардії, і було б не зайве дізнатися про що. Почути, однак, нічого не вдалося, окрім нової скарги Крутя:
— І все те на мою голову! На мою голову.
Та, судячи з вигляду змовників, така поведінка кота їх ошелешила не менше, аніж самого Тіріана.
— Гей, Рудий! — нарешті гуконув кота капітан. — Годі скиглити, нумо краще викладай, що ти там побачив!
— Ай-ай-уа-у-я! — загорлав кіт.
— Чуєш, ти, — спробував присоромити його капітан. — Ти ж, як-не- як, розумний звір. Можеш розмовляти. Тож годі вити. Ану, розказуй.
Та відповіді не було. І тут Тіріан (та й усі інші теж) раптом із жахом відчув, що насправді Кіт справді намагається щось сказати, та замість мови з рота (вірніше, вже із пащі) ллються крики, що ви і так могли наслухатися від будь-якого пересічного сердитого кота на ім’я, скажімо, Том чи Васька де-небудь на задвірках звичайної садиби. І чим довше тривала ця катавасія, тим менше кіт нагадував розумного звіра, що може розмовляти. І тут уже не витримали інші: схлипи і повискування долинули з усіх боків.
— Погляньте-но на бідолашну тварину! — пролунав голос ведмедя. — Вона не може сказати й слова! У неї відняло мову! Вона знову перетворилася на безсловесну твар. Гляньте-но на його писок…
Усі глянули — й обімліли, бо так воно й було. І тоді несказанний жах охопив звірів Нарнії, бо кожен згадав, як його ще в часи жовторотого пташенятства чи цуценятства вчили, що коли Аслан ще на зорі часів дав звірам Нарнії мову, то наказав їм: будьте добрими один до одного; інакше оніміють вони і стануть безсловесні, як ті тварини, що населяють інші країни.
— І нині це стається з нами! — пролунав загальний стогін.
— Помилуй! Помилуй! — почулися голоси. — Пожалій нас, о милостивий пане наш Круть! Стань між нами й Асланом! Замов за нас слівце; відтепер і навіки говори за нас, а то нам самим лячно, страшно нам.
А Рудий уже зник у кроні дерева. І з того часу ніхто його більше не бачив.
Тіріан стояв, опустивши голову; рука його лягла на держак меча. Як і всі, він був приголомшений раптовими перетвореннями цієї ночі. То йому здавалося, що найкраще — вихопити меча і стати до бою, то — навпаки — почекати і подивитися, як далі буде. І справді, події розвивалися стрімко.
— Мій батьку! — раптом пролунав дзвінкий голос звідкись зліва. Тіріан відразу здогадався, що голос цей належить остраханцю, бо в армії тіскрока було заведено, щоб рядові солдати зверталися до начальників зі словами «мій повелителю», а молодші чини до старших — словами «мій батьку». Джил і Юстас цього не знали, та, поводивши поглядом по натовпу, теж відшукали мовця. Звісно, помітити когось осторонь від вогнища, у відлисках полум’я, завжди легше, ніж намагатися розгледіти його крізь багаття, коли все, що лежить за межами кола вогняного, здається чорним.
Отже, то й справді був остраханський офіцер — він був молодий, високий та стрункий і, за остраханськими мірками, певно, вважався красенем.
— Мій батьку, — звернувся він до капітана, — дозволь увійти мені.
— Що за промови, Емете? — напустився капітан. — Хто кликав тебе радити раду? Хіба личить хлопчакам розтуляти рота, коли старші мовчать?