Гном на ім’я Поґін, та й діти теж, у захваті роти порозтуляли, аби вітати їх, але вітальний крик так і завмер у горлі. Раптово повітря наповнилося співом луків і свистом стріл. То стріляли гноми — Джил так і застигла з розтуленим ротом у німому крику, не вірячи очам своїм — гноми стріляли в коней. Вони здавна вважалися добрими лучниками. Тепер один кінь за іншим, ніби спіткнувшись на льоту, сторч головами падали на землю. Жодне з цих благородних створінь так і не дісталося до пагорба, де стояв король.
— Віроломні свині! — пронизливо кричав до гномів Юстас, пританцьовуючи на місці в безсилій люті. — Миршаві чудовиська!
— Дозвольте мені, сір, — пригнічено мовив Діамант, — кинутися з ними в бій і нанизати з десяток зрадників на свого рога?
— Кріпись, Діаманте, — відмовив Тіріан. — А ти, серце моє (ці слова вже зверталися до Джил), якщо тобі потрібно поплакати, поплач. Лише відвернися, аби ніхто не бачив твоїх сліз, і стеж, щоб не намокла тятива. І уникай лайливих слів, Юстасе, бо лайка — це діло кухарок. На полі бою за воїна говорить не лихе слово, а славна справа. Мова дана лицарю для слів поштивих, а для війни йому дано меч.
А гноми вже обсипали Юстаса градом глузувань та глумів:
— Не чекав, хлопчиську? Думав, ми за них? Розігнався, як же! Навіщо нам розумні коні — нам вони ні до чого! І не потрібна нам ваша перемога! Нам взагалі не потрібно, щоб хтось із вас переміг! Нас не підманиш! Гноми — за гномів!
Тим часом таркаан Рішда наставляв своїх воїнів на новий штурм: можливо, він уже пошкодував, що не послав у бій усіх з першої спроби. Барабани гуркотали без упину. І тут, собі на жах, Тіріан і його друзі розрізнили на віддалі гуркіт барабанів у відповідь. Це означало лише одне: заклик Рішди був почутий і тепер на допомогу до нього поспішає новий загін остраханців. Надія покинули Тіріана, і тільки заради товаришів він і далі робив вигляд, ніби нічого страшного й не сталося.
— Слухайте, — сказав він буденним голосом, — треба йти в атаку негайно, поки ці нечестивці не схаменулися й не дочекалися підкріплення.
— Одумайтеся, сір, — вигукнув Поґін, — тут, у нас у тилу, є хоча б дерев’яна стіна, що прикриває нам спину, а там — ми як на долоні: як візьмуть нас у кільце — хоч мечами січи, хоч у полон бери.
— Я би перший учинив за твоєю радою, гноме, — так само спокійно відповів Тіріан, — якби не був очевидним мені їхній задум: загнати нас у хлів. Виходить, чим далі ми від входу, тим краще для нас самих.
— Король правильно каже, — втрутився Гострозір, — швидше геть від проклятого місця, далі від чудовиська, що там живе.
— Хай буде так, — кивнув Юстас, — не знаю, як у вас, а у мене мурашки по спині від цього сараю.
— Вирішено, — сказав Тіріан, — а тепер наведи оком наліво. У темряві ти побачиш скелю, що відкидає відсвіти багаття. Коли ми виступимо, юна пані хай встане по ліву руку і пускає стріли якомога швидше по перших лавах, а ти, Гострозоре, налітай на них справа. Коли ми зблизимося настільки, що стріли можуть влучати і в нас, тоді відійдеш до скелі, Джил, і чекатимеш нас там. Усім іншим, хто буде в рукопашній, мій наказ: відкритими тримаєте вуха. Коли ми не повернемо їх навтікача у нашому першому натиску, то тому вже не бути, бо числом нас менше. Тож коли почуєте мій клич «Назад!», відступайте, але не сюди, а до білої скелі, де чекатиме на нас Джил. Якщо ми туди проб’ємося, то зможемо перевести дух і знатимемо, що за спиною є захист. Ну, Джил, тепер твоя черга!
Відчуваючи себе зовсім самотньою, Джил відбігла кроків на десять, відвела праву ногу назад і вклала стрілу в тятиву. Та пальці її сильно тремтіли. «Не на часі», — встигла шпигнути думка.
— Негожий постріл, — сказала вона мить по тому, коли перша стріла полетіла поверх голів. Та довго розмірковувати не було коли, оскільки час вирішував якщо не все, то надто багато. Тому Джил, не вагаючись, уже дослала наступну стрілу. Краєм ока вона помітила, як грізна чорна тінь з’явилася над головами остраханців, і ось вже то один, то другий, кинувши меча, намагався прикрити обличчя від гострих кігтів Гострозора. Так само, краєм ока, вона помітила, що одна з її стріл таки влучила в ціль, бо один з остраханців звалився навзнаки; а потім й інша — вбила нарнійського вовка, що став на бік остраханців.
Та не встигла вона випустити і десятка стріл, як довелося припиняти стрілянину — з блискучими мечами наголо Тіріан і його соратники вступили врукопашну; дикий кабан — з грізними іклами, єдиноріг — з нищівним рогом, і пси, які навіть гуркіт битви спромоглися заглушити собачим гавкотом. Джил навіть здивувалася, наскільки остраханці виявилися не готові до повторної вилазки. Наскільки в тому була і заслуга Гострозора, і її власна, вона не думала. Насправді ж — дуже велика. Слідкувати за небом і за наступом ворога водночас — от уже нелегке завдання; тим більше що стріли залітали зліва, а орел з гострими кігтями і могутнім дзьобом на поземному польоті заходив, навпаки, з правого боку.