— Сір, — сказала Джил, виходячи вперед і зробивши чудовий реверанс, — дозвольте мені представити вас Пітеру, Великому королю Нарнії.
Тіріану не довелося ані довідуватися, ані перепитувати, хто з королів верховний, оскільки він знав його і так, з пам’яті колишнього сну; та наяву лик короля був сповнений не примарної, а земної шляхетності. І Тіріан ступив крок уперед, схилив коліно і поцілував руку верховного короля Пітера.
— Бажаним гостем будеш ти в моєму серці, — сказав він.
І Великий король підняв його з колін і розцілував в обидві щоки, як це й заведено у королів. Потім представив старшій королеві, яка хоч і називалася «старшою», та не мала ані зморшок на чолі, ані сріблястого пасма серед густого волосся — нічого такого, що видавало б у ній «давній» вік.
— Сір, це леді Поллі, — відрекомендував її Пітер, — вона була тут, у Нарнії, у перший день творіння, коли, за словом Аслана, стали рости дерева й заговорили звірі.
Потім він підвів Тіріана до могутнього воїна з довгою, по груди, бородою, чий лик був сповнений мудрості.
— Це, — він мовив, — брат наш, король Едмунд. А поруч — королева Люсі, моя сестра.
— Сір, — коли всі були названі йому, наважився запитати Тіріан, — коли я прочитав усі хроніки і правильно їх зрозумів, то тут, серед вас, не вистачає ще однієї сестри. У вашої величності була ще сестра, то де ж королева Сьюзан?
— Сестра наша, — відповів Пітер коротко і суворо, — вже не з нами.
— Вона сама давно вже зреклася, — відповів за нього наймудріший Юстас, — і скільки ми не намагалися заговорити про Нарнію, вона щоразу відмахувалася: «Охота ж вам пам’ять займати такими дрібницями. Хіба мало хто у що грав, коли був дитиною», — такими були її слова.
— Бідолашна Сьюзан, — зітхнула Джил, — сьогодні її хвилюють зовсім інші речі: панчохи з нейлону, губна помада та запрошення на вечірки. Втім, їй завжди хотілося скоріше стати дорослою.
— Воістину, — відгукнулася на це леді Поллі, — хотілося б, щоб вона й справді подорослішала. Усі шкільні роки її даремно пролетіли у спробах стати такою, якою вона є тепер. І промайне все життя у спробах залишатися такою якомога довше. Ось і виходить, що до найбезглуздішого з віків вона поспішала дорости на всі жили, а досягнувши, настільки ж метушливо намагається залишатися в цьому віці, — ось безглуздя суєти і суєта безглуздих.
— Годі вже про це, — перервав її, спохмурнівши, Великий король Пітер. — Погляньте краще, який тут чудовий сад. Які в ньому плоди! Неодмінно їх скуштуйте.
І лише тепер Тіріан роззирнувся. І справді — більш неймовірну пригоду годі було уявити.
Розділ 13
Гноми не хочуть, щоб їх обдурили
Тіріан подумав або, точніше, подумав би, якби видалася на те хвилинка, що всі ховаються у хліві під солом’яною стріхою, розміром кроків десь шість на чотири, у якому й розвернутися нема де. Проте ж він стояв серед буйного різнотрав’я, над головою синів бездонний небосхил, а обличчя пестив легкий літній вітерець.
Неподалік шуміли зелені дерева; з густого листя визирали золоті й ніжно-жовті, яскраво-червоні й рожеві плоди, яких, либонь, у нашому світі й не побачиш. Плоди мали б нагадувати про те, що нині осінь, хоча в повітрі віяло літом, бо дихалося, як у ранню пору червня. Плоди вабили так, що ноги самі силувалися підступитися до них щонайближче.
У садку, серед листя, кожен вибрав собі плід до вподоби, зірвав, але першим вкусити не зважувався. Майнула думка: плоди тут такі прекрасні — не може бути, що б вони росли тут для мене!
— Я знаю, про що ви всі подумали, — перервав мовчання Пітер, — але не переймайтеся. У мене відчуття, що ми в країні, де немає ані парканів, ані заборон.
— Тоді сміливіше, — відгукнувся Юстас. І кожен надкусив свій плід.
Який він був на смак? На жаль, читачу мій, непередаваний! Порівняно з ним, найсвіжіший із грейпфрутів вам здався б залежаним; найсоковитіший апельсин — і чавленим, і в’ялим; груша, про яку кажуть, аж в роті тане, — сухою тріскою; ну, а суниця, що славиться серед ягід та фруктів своїм солодким смаком, — кислятина над кислятиною. І що важливо: всередині ні кісточки, ні насіння, щоб ними вдавитися, і оси не заглядають до рота. Тепер зрозуміло, чому ті, хто скуштував таких плодів, від іншої їжі просто ніс вернуть, буцімто від касторки. Мені, на жаль, додати нічого; оскільки неможливо описати те, чого ти сам не смакував, а для того, щоб посмакувати, треба знайти ті краї, де вони ростуть.
Коли ж перший голод було вгамовано, Юстас звернувся до Пітера: