— Ось і в наш час, — сказала королева Люсі, — у нашому світі у шафі крився світ, що є більшим за наш.
Люсі зронила слово чи не вперше за час зустрічі, і з того, як здригнувся її голос, Тіріан здогадався, чого вона досі мовчала. Вона дивилася на незнайомий цей світ широко розкритими очиам, переживаючи глибше за інших, і її променистий погляд говорив краще слів: для того, щоб виражати щастя, слова не потрібні. Та звуки її мови полонили Тіріана.
— Прошу вас, продовжуйте, міледі, — мовив він, — повідайте нам усе, що трапилося з вами.
— Спочатку був удар, а за ударом — гуркіт, — сказала Люсі, — і ось ми опинилися тут. І так само, як і ви, ми подивувалися дверям. Але двері негайно відчинилися, а за дверима була тьма. Із темряви ввійшов сюди могутній воїн, готовий до бою, — у руці тримав він меч. За обладунком ми впізнали остраханця. Він встав біля входу і підняв на плече клинок, готовий убити будь-кого, хто наважиться проникнути всередину. Нам це здалося дивним, ми наблизилися й спробували з ним заговорити, та, судячи з усього, він і не бачив, і не чув нас. Ні разу він не поглянув на небо, не здивувався сонцю та траві, і треба думати, не помічав їх зовсім. І так минуло чимало часу. Потім із того боку долинув скрип і брязкіт — то відсунули засув. Воїн застиг напоготові, але рубати з плеча не поспішав — він вичікував, приглядаючись, хто ввійде. Ми зрозуміли, що в нього наказ: одних — щадити, іншим — рубати голови. Отож двері відчинилися, але не встиг той, хто ввійшов, зробити й кроку, як з цього боку ніби нізвідки з’явився Таш. Ну, а той, що ввійшов (це був гладкий і поважний кіт), ледве угледівши Таша, дав драла. І вчасно, бо Таш кинувся склювати прибульця і навіть клацнув дзьобом, але дверима клацнуло по дзьобу його самого. Уздрів чудовисько й остраханець. Він зблід й затрясся, як осичина, і низько вклонився. Але чудовисько вже зникло. Поки він озирався, двері відчинилися втретє: цього разу впускаючи юного красеня з остраханського війська. Не знаю чим, та він мені припав до серця. Зате беззмінний вартовий… той був збентежений. Він чекав на когось, та тільки не на нього…
— Тепер усе зрозуміло! — вигукнув Юстас (він так і не позбувся кепської звички перебивати інших). — Охоронець мав наказ — кота не чіпати, а кіт і повинен був, з’явившись із хліва, оголосити, що бачив Таша, чи то пак Ташлана, ретельно зобразивши переляк, і залякати всіх інших звірів. Та Круть не допускав і в думках, що Таш не лише плід уяви і тому — вже якщо налякає, так всерйоз. Виходить, Рудий не вдавав переляк, а перелякався не на жарт, не щодня ж котові пушення. А далі просто: невдоволених Круть по черзі відправляє в хлів, де неминуче на них чекає вартовий. Хитро…
— О, друже, якими б не були розумними твої слова, та вони заважають дамі довершити її оповідання, — перервав його тираду, намагаючись при цьому не образити, Тіріан.
— А я зупинилася саме на тому, — продовжувала Люсі свою розповідь, — що вартовий біля дверей на якусь мить оторопів. І ця мить врятувала життя тому, хто щойно ввійшов: той вихопив свій меч і зав’язався бій. Та бій той виявився коротким: вартовий біля дверей був убитий і переможець виштовхав його за двері. Потім він озирнувся і побачив нас. Ми з ним заговорили, та він був у нестямі, точніше, сам не свій. Він знай лише невпинно повторював:
— О, Таше! Де Таш? Таше, я йду до тебе!
Спиняти його ми не посміли, і він пішов, а шкода — дуже вже він припав нам до вподоби. Ну, а потім… тьху! — Люсі скривилася, і за неї продовжив Едмунд.
— …Ну, а потім сюди закинули того, кого ви називали Крутем, і Таш з’явився знов… Сестра моя занадто вже м’якосерда розповідати про те, як Таш кинувся на нього, як шуліка на курча, і склював в один присід.
— І хай іде собі геть! — втрутився Юстас. — Хоча я не певен, що це паша для їхнього коня.
— …Ну, а потім по черзі сюди потрапили: з дюжину гномів, а за ними — Джил, потім — Юстас, а наостанок — ви.
— І Таш забрав усіх цих гномів! — вигукнув Юстас. — Сподіваюся, так і сталося?
— А от і ні, — сказала Люсі — це не так! Вони всі тут, і, більше того, їх навіть видно. Я спробувала було завести знайомство, та дружби гноми не прагнуть.
— Як?! Дружба з гномами?! — скрикнув на це Юстас. — Ех, якби ти знала, які вони витівки витівали з того боку!
— Ах, Юстасе, припини, — відмахнулася Люсі, — сходив би сам і подивився, як вони там і що… А як бути з ними далі, можливо, розсудить Тіріан?
— Після того що бачив я сьогодні, приязні до гномів у моєму серці немає, — відповів Тіріан, — але заради вас, о леді, готовий я й на більше, ніж переступити колишню неприязнь.