— Принаймні, не та країна, яку бачила я з вершини тієї гори, що далеко на сході, за межами світу, — відповіла Джил. — Я знаю, бо бачила її на власні очі.
— Якщо вас цікавить моя думка, — мовив Едмунд, — якщо мені це щось нагадує, то нагадує саму ж Нарнію. Ті гори попереду, за якими постають іще більші гори зі сніговими шапками, — здається, ми бачили схожий краєвид, коли милувалися з західного кордону Нарнії горами, що за великим водоспадом.
— Гори справді схожі, — озвався Пітер. — От тільки ці гори значно вищі.
— А як на мене, то не дуже вони і схожі, а якщо і схожі, то аж ніяк не на західне пасмо, — мовила Люсі. — От подивіться-но — он туди! Ті зелені пагорби, порослі лісом, за якими майорять блакитні гори, хіба не схожі вони на північні кордони Нарнії?
— Навіть не те, що схожі, — відповів Едмунд, коли придивився пильніше, — а то вони і є! Он, бачте, гора Олвін за двома верхівками, а ондечки — гірський перевал до Древляндії.
— І все ж, — роздумливо простягнула Люсі, — бути схожим не означає «бути тим самим». Ці гори дуже схожі на ті, але вони інші. Вони яскравіші, вони й вищі, вони й далі від нас, ніж були, якщо мені не зраджує пам’ять, а до того ж вони… вони…. Якісь на диво… бракує слів…
— …справжні, — стиха промовив лорд Діґорі, ніби розмірковуючи сам із собою.
Тут почувся шурхіт могутніх крил — то в небо здійнявся орел Гострозір. Закинувши голови, усі супроводили його поглядом, доки він не перетворився на темну цяточку у яскравій блакиті; цяточка зробила широке коло та, наче камінь, полетіла до землі. У тих, хто стояв унизу, аж серце зайшлося. Та не встигли вони злякатися за птаха, як орел знов розправив крила та за мить опинився на землі.
— Королі та королеви! — не став випробовувати їхнє терпіння він. — Усі ми дивилися та не бачили. Не бачили того, що перед нами. І тільки зараз настає прозріння. Зверху, з небес, я бачив усе: а бачив я й Вересилію, країну йотунів, та Боброву греблю, та велику ріку, і навіть королівський замок Кейр-Паравель — він так само виграє баштами на березі Східного моря. Нарнія — не вмерла. Ось вона, Нарнія!
— Але як так може бути? — здивувався Пітер. — Бо сказано було Асланом, що ми, старші діти, занадто дорослі, аби повернутися до Нарнії! А ми — тут…
— Дійсно, — підхопив Юстас, — тим паче, що всі ми на власні очі бачили, як над Нарнією згасло сонце.
— А до того ж, — додала Люсі, — тут усе якесь інше! То ж за ким правда?
— Правда за орлом! — раптом почувся голос лорда Діґорі. — Послухайте, Пітере, коли Аслан казав, що ви — занадто дорослі, аби повернутися до Нарнії, він мав на увазі ту Нарнію, де ви були і яку ви уявляли у своїх мріях. То була Нарнія ваших мрій. А мрії, як відомо, народжуються, сяють та згасають. Омріяна вами Нарнія, якщо завгодно, була лише тінню справжньої Нарнії, яка завжди була і завжди буде, — і ось вона перед очима; там само, як і весь наш світ, зі старою доброю Англією й усім, що в ньому є, — то лише тінь, що її відкидає якась маленька частка того, що є справжнім світом Аслана. Тож не треба сумувати за Нарнією, яку ти знала, Люсі. Усе, що було в ній доброго, і все, що було для тебе важливим, у тій, колишній, Нарнії, усе до останньої дрібної тваринки — усе потрапило сюди через ті, на перший погляд звичайні, двері. Що ж до різниці, то вона, звісно, є: така ж, як між справжньою річчю та тінню, що вона відкидає, як між життям наяву та про нього уявою.
Його слова пролунали для інших, наче побудка, що її зіграла сурма; та не встигли всі прокинутися як слід, як він зітхнув та додав:
— До речі, усе це є ще у Платона — чого їх навчають у тій школі?
І тут уже старші дітлахи не втрималися від реготу. Ці ж чи майже ці самі слова він казав їм у давні часи ще в іншому світі, коли його борода була ще сивою, а не золотавою, як тепер. Він зрозумів, чому вони регочуть, усміхнувся, а потім розреготався й сам. Та невдовзі до всіх повернулася світла журба — саме вона, нехай буде вам відомо, й супроводжує невимовне щастя; а може, таке воно і є, невимовне щастя, від якого налине саме світла журба, і тоді жарти стають просто недоречними.
Чим та, осяяна сонцем земля, відрізнялася від тієї Нарнії, яку всі знали, — годі й пояснювати: це наче на пальцях з’ясовувати, чим на смак відрізняються тамтешні фрукти від тутешніх. Утім, хоча б деяку уяву допоможе дати таке порівняння.
Отже, уявіть собі, ніби ви сидите біля вікна, з якого розгортається просто-таки дивовижний краєвид з морським узбережжям або, скажімо, зеленою полониною серед скелястих гір. У тій же кімнаті, саме напроти вікна, на стіні висить дзеркало. Так от, якщо відвернутися від вікна та зазирнути в дзеркало, то можна побачити той самий краєвид, що й за вікном: те саме море чи ті самі гори з полонинами — усе те саме і водночас не таке. І тут я насмілився б стверджувати, що в деякому сенсі у дзеркалі оте море або полонина насправді інакші: яскравіші, глибші й дивовижніше за ті, що за вікном, — у дзеркалі вони схожі на сторінку з казки, яку ви, може, й не чули, але вам так і кортить дізнатися, що там далі…