— Ні, — здивувалася Люсі. — Ви аж ніяк не схожі на фавна, який здатен на те, що ви кажете.
— Проте, — знизав плечима фавн, — я саме той фавн.
— Що ж, — повільно протягнула Люсі (вона не бажала ані поступатися правдою, ані образити фавна), — що ж, це був поганий вчинок. Та якщо вам шкода того, що ви накоїли, я впевнена, ви так більше не чинитимете.
— Шановна донько Єви, чи ви справді ще не зрозуміли? — вигукнув фавн. — Мова йде не про те, що я зробив, а про те, що я збираюсь зробити.
— Тобто? — зблідла Люсі.
— Ви — те саме дитя, — заходився пояснювати Тумнус. — За наказом Білої Чаклунки, зустрівши сина Адама чи доньку Єви, я маю негайно привести їх до палацу. Ви — перша, кого я зустрів, і хоч я й удав з себе гостинного господаря — запросив вас на чай, насправді ж я лише чекав слушної нагоди, коли ви задрімаєте, щоб доповісти про вас Чаклунці.
— Але ж ви цього не зробите, пане Тумнусе, — тривожно запитала Люсі. — Правда, не зробите? Ви не повинні, зовсім не повинні цього робити!
— Але якщо я не послухаюся Чаклунку, — похнюпився Тумнус, — вона обов’язково про те дізнається. Мені вкоротять хвоста, спилять ріжки, вищипають бороду волосинка за волосинкою; вона змахне рукою — і мої чудові роздвоєні ратиці перетворяться на жахливі тверді копита, як у нещасних коней. А якщо вона буде зовсім не в гуморі, то перетворить мене на кам’яну статую фавна, і я стоятиму в її жахливому палаці доти, доки на чотири трони Кейр-Паравелю не зійдуть ті, кому вони належать за правом. А чекати на це ще довго-довго, якщо взагалі коли-небудь я такого дочекаюся.
— Мені дуже шкода, пане Тумнусе… — промовила Люсі. — Але, благаю, відпустіть мене додому.
— Мабуть, таки доведеться, — хилитнув головою фавн. — Так. Доведеться! Я вже і сам це розумію. Я і не знав, які вони, ті люди, доки не зустрів вас. Але тепер, як я познайомився з вами, вже не можу віддати вас у руки Чаклунки. Нам треба негайно рушати. Я проводжу вас до ліхтарного стовпа. Сподіваюсь, звідти ви знайдете шлях до рідного Гардероба у Вітальні?
— Знайду, — впевнено відповіла Люсі.
— Тож ходімо, але тихо, як миші, — попередив Тумнус. — У лісі повно її шпигунів. Навіть деякі дерева перейшли на її бік.
Полишивши все, як було, на столі, вони підвелися, Тумнус ще раз розгорнув парасольку, Люсі взяла його під ручку, і вдвох вони попрямували до лісу. Надворі й досі сніжило. Зворотний шлях був зовсім не схожий на прогулянку до печери фавна — вони йшли мовчки, дуже швидко, тримаючись осторонь від світла. Люсі зітхнула з полегшенням, коли вони нарешті дісталися до ліхтарного стовпа.
— Чи знаєте ви, куди йти далі, донько Єви? — запитав Тумнус.
Пильно придивившись, Люсі помітила в гущині лісу клаптик буцімто денного світла.
— Так, — відповіла вона. — Я бачу двері в шафу.
— Тоді годі зволікати, — поквапив її фавн. — І… можливо… коли-небудь ви пробачите мені?
— Звичайно я вам пробачаю, — запевнила Люсі, щиро потиснувши йому руку. — Сподіваюсь, через мене ви не потрапите в халепу.
— Прощавайте, донько Єви! — мовив наостанок фавн. — Я залишу собі носовичок? На згадку.
— Звичайно! — вигукнула Люсі та, не зводячи очей з плями світла попереду, щодуху помчала до неї. Нарешті замість грубих гілок у себе на обличчі вона відчула м’яке хутро, а замість снігу під ногами заскрипіли дерев’яні дошки. І ось вона вже вистрибнула з шафи в ту саму маленьку кімнатку, з якої і почалися її великі пригоди. Хапаючи ротом повітря, вона щільно зачинила за собою дверцята шафи та озирнулася. За вікном і досі йшов дощ, а з переходу до неї долинали знайомі голоси.
— Я тут, — вигукнула вона. — Я тут! Я повернулася, зі мною все гаразд!
Розділ 3
Едмунд і шафа
Люсі стрімголов вибігла з порожньої кімнати і в коридорі одразу ж зіткнулася з іншими дітлахами.
— Усе гаразд! — повторювала вона раз у раз. — Я повернулася, я вдома!
— Про що ти там базікаєш, Люсі? — знизала плечима Сьюзан.
— Як?! — здивувалася Люсі. — Ви що — мене навіть не шукали?
— То, виходить, ти ховалася? — усміхнувся Пітер.