А от загальне видовище відбулося як на диво: сани крутнулись та полетіли навпростець до Едмунда. Дзвоники дзенькали, гном ляскав батогом, а сніговий вихор здіймався в повітря з обох боків саней.
— Тпру-у-у, — наказала дама.
Гном шпарко зупинив оленів, так, що вони присіли на задні ноги, але одразу ж випросталися та завмерли, наче вкопані, гризучи вудила і шумно дихаючи. У морозному повітрі їх віддих виривався з ніздрів, наче дим із груби.
— І що ж це воно таке, скажіть на милість? — мовила дама, втупивши в Едмунда суворий погляд.
— А це… це просто Едмунд, — дещо плутано пояснив Едмунд. Від її погляду йому було не по собі.
Дама насупила брови.
— Це так ти звертаєшся до королеви?! — ще суворіше спитала вона.
— Перепрошую, ваша величносте, не впізнав, — промимрив Едмунд.
— Не впізнав королеву Нарнії?! — вона аж зблідла. — Нічого, ще впізнаєш… впізнаєш і запам’ятаєш, та ще й надовго! А тепер відповідай хутко, що це таке?!
— Перепрошую, ваша величносте, — замолив Едмунд, не зовсім зрозумівши питання. — Я саме зі школи, тобто був у школі, але не прогулюю, а тільки гуляю, бо нині канікули.
Розділ 4
У мармеладному мареві
— Та що ж ти як той в’юн? Відповідай мені прямо — якої ти крові? — підвищила голос королева. — Якщо гном- переросток — то навіщо було голити бороду?
— Ні, ваша величносте, — заперечив вкрай переляканий Едмунд. — Я ще зовсім хлопчик, а у хлопчиків борода ще того… не росте.
— Хлопчик?! — вигукнула здивована королева. — Ти — син Адама?!
Едмунд стояв мовчки, побоюючись знову бовкнути зайве, бо всі ті питання зовсім збили його з пантелику.
— …Ще й недоумкуватий до того ж, — зітхнула королева. — Скажи нарешті, доки нам не увірвався терпець: чи ти людина, чи ні?
— Так, ваша величносте, — не вдаючись до подробиць, підтвердив Едмунд.
— У такому разі хутко відповідай: як тобі вдалося прошмигнути до наших володінь?
— Я просто пройшов крізь шафу, ваша величносте.
— Через яку таку «шафу»?
— Звичайну платтяну шафу. Я відчинив у шафі двері та раптом опинився тут, ваша величносте, — знизав плечима Едмунд.
— Ага! — промовила королева, скоріше відповідаючи на якісь свої думки, аніж звертаючись до Едмунда. — Двері. Прохід зі світу людей. Отже, це не вигадка. Але ж через ті двері всі наші зусилля можуть зійти нанівець. Та нічого, він тут сам, з одним я легко впораюсь…
Із цими словами вона підвелася, глянувши Едмунду просто в очі. Очі її спалахнули вогнем, вона здійняла свій жезл і… Едмунд, що з переляку аж закляк, уже приготувався до найгіршого, та раптом, коли він розпрощався з життям, вона змінила гнів на милість.
— Нещасне моє дитя, — мовила вона, і навіть її голос полагіднішав, — ти, певно, зовсім змерз! Мерщій до мене, сідай-но в сани поруч зі мною, я вкрию тебе своєю мантією, і ми з тобою файно побалакаємо!
Хоч як не до серця припали Едмунду її слова, та довелося підкоритися. Він сів у сани біля її ніг, а вона вкутала його зборками своєї хутряної мантії.
— Може, гарячого напою? — запропонувала королева. — Такого, що зігріває?
— Так-таки, так, — швиденько погодився Едмунд, бо від холоду він тільки й міг, що цокотіти зубами.
Де не вискіпалась, зі зборок пишного королівського вбрання з’явилася маленька, нібито мідна, пляшечка. Королева простягла руку і капнула щось із неї на сніг коло саней. У повітрі сяйнула крапля, яскрава, мов той діамант. І що ж? Щойно вона торкнулася снігу, як почулося шипіння та звідкілясь нізвідки з’явилася коштовна чаша, повна якогось гарячого напою. Над чашею здіймалася хмаринка пари. Вищирившись у подобі усмішки, гном підняв чашу та з уклоном простягнув її Едмунду. Той зробив лише ковток і одразу почувся краще. Такого солодкого, пінного та густого напою, що зігрівав би до кінчиків пальців, йому досі куштувати не доводилося.
— Негоже за питвом забувати про їжу, — зауважила королева. — Побажай, чого тільки заманеться!
— Чогось такого заморського, ваша величносте, — замріявся Едмунд. — От мармеладу було б до ладу.
Ще одна крапля викотилася з пляшечки на сніг, і одразу ж на тому місці, куди вона впала, вигулькнув барвистий округлий, як таріль, пакуночок, стягнутий зеленою шовковою стрічкою, у якому виявилося декілька фунтів найліпшого у світі мармеладу. Кожний наступний шматочок був солодшим за попередній і ніби сам собою зникав у роті. Ніколи в житті Едмунд не куштував нічого смачнішого за той мармелад. Тепер йому було і тепло, і солодко — він аж очі примружив.