Але наступного дня ми вже никалися на вокзалі в очікуванні потяга «Львів — Рига». Це навіть не потяг, а така собі торгова ятка на рейках. Українці, що не хочуть до Риги пертися, виходять з потяга, і просто тут, поруч з вокзалом, розкладають свій товар — маргарин, олію, масло. Розкладають усе просто на ящиках, в яких привезли свій товар, і торгують без жодних прилавків. А народ нормально купує в них, і нікого не хвилює радіація чи ще щось. Якщо вони самі це їдять і від того не вмирають, то й нам можна. Тепер на вокзалі ціну на туалет так загнули, бо вони всі там миються, одним словом — бардак розвели.
Ми вирішили зробити, як завжди: українці виходять з потяга, ти підрулюєш до когось із них і кажеш, що береш всю його торбу. Тоді заходиш за ріг, рахуєш, відстібуєш потрібну суму і далі тягнеш торбу зі собою. Тут нещодавно одного підстрелили, то всі тепер врівноважені, галасу не здіймають, можна спокійно побазарити і про ціну домовитися. Тобі теж потрібно хоч якийсь бариш отримати.
Однак цього разу весь вокзал заполонили бабці. Їх було стільки, що ми думали, вони просто сумки з рук нам вирвуть і змиються. Так, ніби в нас тут, у Литві, просто гаплик — всі з голоду конають. Як не крути, але юрба пенсіонерок — це сила. Якось мєнти намагалися щось з тим зробити, бо по гучномовцю безперестанку повторюють, що на вокзалі «тарговля запрєщєна», то коли вони спробували бабкам пояснити, ті як почали волати на них: ідіть ловити рекетирів, а не ганяти тут бідаків. А мєнти теж хороші — дістають тільки тих, хто старший, а молодшим багато не пояснюють. Тепер у мєнтовці тільки такі працівнички й залишились, що здатні ганяти лише пенсіонерів та українців, котрі приїхали на гендель.
Цього разу ми набрали ковбас. Українцям ковбасу важче продати, оскільки люди в нас бояться трихінельозу. Тому скупились ми задешево, щоб далі проштовхнути це без етикеток як литовський товар. Чомусь тут вважають, що куплене в українців буде з Чорнобиля або з трихінельозом, а якщо купив у якомусь кіоску в нас, то все буде нормально. Тому можна проштовхувати цю ковбасу як місцеву за зовсім іншою ціною. Взяли ще у торговців декілька пляшок горілки — знаємо пару вічно спраглих чуваків — і не гаючи часу, продали за пару баксів. Ось і всі наші справи, мілкота, лише задля підтримки форми, щоб знати, що до чого, та тримати руку на пульсі. А чим іще зайнятися? Не по двору ж вештатися — кому тепер потрібні дурниці з тою Едитою. На танці ходити зараз теж не найкращий час. Тому щовечора лежу у своєму ліжку і дивлюсь тєлік, іноді до другої-третьої ночі. Мама просовує голову в двері й каже:
— Що ти тут дивишся?
— Німецький канал.
— Але мені здається, що він для дорослих?
— Таж я не дитина. Я так німецьку мову вчу, так слова краще запам’ятовуються. Наша нова вчителька сильно вимагає.
— Ну, дивись, ти, німцю.
Я так і не зрозумів, від чого мама мене оберігає. Вона прала мою постіль і певно що бачила плями, залишені після того нічного телеперегляду, ну то й що — можу казати «еякуляція», «полюція» чи як там… Але ні! Вона мене питатиме, ніби я їй щось скажу. Для мене було важливіше впорядкувати свої думки «про це» в голові, яка була напхом напхана різною інфою. Я геть не вірив, що від цієї справи рука може вкритися густим волоссям, але те, що може сім’я скінчитися, і тоді, коли стукне тридцятка, уже не допоможуть ні журнали, ні порнуха — це звучало більш резонно. Можливо, справді разом зі спермою можуть витекти мізки, можливо, в мене вже рештки й залишились, бо останнім часом мої справи надто кепські. Але я нічого не міг вдіяти. Намагався хоча б не так часто, ну, пару разів на тиждень, але потім думаю: та яка різниця — два, чотири чи дев’ять разів. До того ж я був переконаний, що після цієї справи прищі зникають, а зараз це для мене набагато важливіше. Нічого на моїй шкірі не змінювалось, але, може, у майбутньому ще зміниться, тож не треба руки опускати. Виходило, мені самому потрібно багато проблем вирішити, і моя мати не була якоюсь там монашкою.
А ось наша вчителька німецької мови була монахинею, яка приїхала з Австрії. І вона з тою німецькою тепер точно скрутить нас у баранячий ріг. Ви тільки уявіть собі — вона нам щось пояснює, а ми нічого не розуміємо, лише окремі слова.
Що з того, що вона хоче нам пояснити плюсквамперфект. А що за плюсквамперфект, ми спочатку зовсім не могли второпати. Вона говорить, говорить, говорить, а потім запитує, чи ми ферштейн? «Найн! Найн!» — кричимо майже хором. Вона намагається говорити простішими словами, але ми все одно не розуміємо. А чого тут хотіти, якщо вона намагається про якийсь там плюсквамперфект нам розтлумачити німецькою мовою. Ми й литовською про це ні бум-бум.