Поразка прийшла немов апокаліпсис. Навіть ще гірше — про апокаліпсис я чув, і хоча не вірив у такі байки, але якби прийшов кінець світу, вирішив би, що я помилявся. Ну, виявилось, помилка, різне трапляється. Однак думки про поразку ніколи в голову не приходили. Досі ми всіх громили, як дітей, завжди були першими. Що там першими, здавалось, що перше місце на чемпіонаті — майже образа, бо нема тут з ким змагатися, і ми не перші, а взагалі єдині. На суперників дивились без зневаги, бо вони не були варті навіть цього. Часом я роздумував про те, як ганебно мали б почуватися ті, кого ми так розчавлювали. Я не міг цього навіть уявити, така думка не вміщалась у моїй голові.
І накотилося незрозуміле почуття сорому не лише через поразку — ми тут вже нічого не могли вдіяти — але за всі попередні перемоги. На фіг вони, коли тепер все так? Краще б їх не було, краще було б різне, тоді кожна перемога цінувалась, тоді і з поразкою легше змиритися. Хоч знали би, як почуватися після таких змагань. А тепер — якісь незрозумілі судоми, схоже на танок рейву: туць-туць…
Після змагань ми багато не говорили. На вулиці сіялася мжичка. Ми перебралися на мокрих лавках… В голові — гівно. Коли в житті стається щось, чого не мало би бути, завжди є про що подумати, втім, зараз не було бажання думати ні про що. Не було про що роздумувати, здавалося, що тупо дивишся на якусь велетенську стіну. Ніхто не бажав нічого з’ясовувати. Після якоїсь невдачі завжди знаходяться такі, котрі починають всім пояснювати, хто що зробив не так, особливо це полюбляв Дарюсик, хоча сам цигарки з рота не випускає, а коли потрібно потягнути на повну, то копирсається на місці. Тепер не було жодного сенсу щось з’ясовувати. Почалися літні канікули, треба відпочити, відійти від всього. Тепер я поїду на село. Чомусь мені не прикро, що Моніка залишається тут. Як би я пояснив їй, що ми програли фінал? Імовірно, що відповідь на це запитання не потрібна, але я вважав, що для неї завжди був тим, хто постійно перемагає. Я ніколи не думав про поразку. Зальоти з мєнтами — повна випадковість, бо там, де я найкращий, ніколи не програю.
А коли я повернусь з села, почнеться новий сезон, тренування. Буду пахати, мов той Роккі Бальбоа: і в мжичку, і в дощ, і в холод. Наступного року все повернеться на круги своя, ми роздеремо тих гавнюків на шматки. Ну, тепер бодай не потрібно буде щонеділі до костелу ходити і виконувати всі ті дурні обіцянки, які я надавав Діві Марії.
Я погнав на зупинку сам-один, не чекав нікого. Пішов весь брудний. Помиюся вдома. Не тішило ні те, що цього року ще далеко до фіналу «Чикаго Буллз» програло «Орланду», а напередодні — Литва Югославії. Чужої біди не буває, чи не так? Не допоміг і «Loser» Beck’a, не пасував він зовсім до цієї ситуації.
28
На село я поїхав майже з власного бажання. Тепер я точно не бажав нікого бачити. Я навіть м’яча не взяв з собою. Необхідно трохи відпочити, вичухатися. Зате я набрав цілу торбу книг і попросив у Діви Марії якомога більше поганої погоди. Мені байдуже до сіна, хочу почитати, дізнатися, як там люд живе без Моніки і без сіна. Розлучилися ми з нею ні так, ні сяк. Після її повернення було ще декілька вільних днів. Я гадав, що ми проведемо їх разом. Однак Моніка то там, то сям — то в одних родичів, то в інших. Я не переймався тим надто, але вважав, що я для неї важливіший, і до своїх родичів вона могла би поїхати, коли я вже буду на селі. А зараз зрозуміло, що я в її житті далеко не головний. Вона, мабуть, сказала б, що все не так, як я думаю, але все не так просто, пояснювала би, що для неї саме я головний, проте існують інші, і мені не слід думати тільки про себе… Можливо, вона б і не говорила того, що мені і так відомо. Знаю тільки одне: мені це не сподобалось. І не подобається. Осіло це все, мов мул, кудись глибоко на дно, а коли починаю про це думати, все у тій каші стрягне, бовтається, грузне. Починаю думати, що я нічого не розумію, отож чекаю зустрічі з Монікою восени з сум’яттям… Мені не до душі те, що я намагаюся говорити так, щоб Моніка не дратувалась. Чому я мушу казати, що рейв мені не до вподоби, а металісти — зовсім зле. Я не маю нічого проти металістів, а Metallica — це взагалі класно. Їхній плакатик висить у моїй кімнаті і навіть дуже заспокоює мене. Я не можу збагнути, чи я сам собі не подобаюсь, коли так говорю, чи Моніка, задля якої я так говорю. Тому й кажу, що починаю про це роздумувати і в голові — суцільна каша.