— Регбі ти так просто не відкидай…
Вона усміхається, і настає дія якоїсь магії. Моя киця повертається до мене. Раптом усе стає таким, ніби нічого й не трапилося. Здається, що тепер все навіть краще, ніж до цього літа, до її поїздки у Шотландію.
Про ставок я їй розповідати не буду. Лише про прочитані книги. Саме про книги, а не про журнали. Відчуваю, як Моніка мені заздрить, що я читаю книжки, які хочу, бо батьки її завалили необхідними книжками, склали графік факультативного навчання, найняли репетиторів — з математики і з литовської. Ще почали співати щось про олімпіаду з англійської, а насамкінець ще й вишеньку на тортик поклали — тягнуть щонеділі її з собою до костелу. Це після того, як кілька років тому Папа Римський у Шяуляй приїздив, саме тоді їм очі й відкрилися. Здавалось, що сам Бог прийшов й помахав їм рукою.
— Слухай, коли ти повернулася з Шотландії, казала, що батьки тобі не дозволяють фарбуватися і все таке. То як це так тепер ти перемалювалась?
— Дозволили, але мусила їм дещо пообіцяти.
— Що?
— Що більше не зустрічатимуся з тобою.
— І що, пообіцяла?
— Авжеж.
— В якому розумінні?
— Бо вони все одно, чи так, чи інак, пасуть мене, і нам в будь-якому випадку треба ламати голову, як і коли зустрічатися. А ще більше пасти вони мене не зможуть. Тому від моєї обіцянки нічого не зміниться.
Проте мені здавалося, що це якась зрада, так, ніби вона відреклася. Але я проковтнув. Можливо, Моніка має рацію, побачимо, чи справді нічого не зміниться. Я не хотів більше її дратувати, бо вона й так була заведена, безперервно пояснювала і пояснювала мені.
Вона не бажає сидіти від гудка до гудка у якомусь там кабінеті і клацати на калькуляторі. Вона не хоче, щоб її обід починався о дванадцятій дня, і так щодня. Все життя. Вона не хоче ходити в костюмчику.
А батьки цього хочуть.
Батьки бажають, щоб вона вибирала розумно. Щоб вона була далекоглядною.
Зараз Моніка хотіла б вступати на психологію, а не на юридичний. Але що буде з її бажанням, якщо зрозуміло, що батьки й слухати про це не хочуть.
У мене в школі все набагато простіше. Всі ми почувались вже дорослими і немов закінчили ту школу. Хоча попереду нас очікували ще три триместри і екзамени. Але всі усміхались, відчувалось, що ми у школі найстарші, що з нами рахуються. І вчителі теж. Десь у шостому класі я так мріяв про те, що колись буду у дванадцятому. Хоча б тому, щоб у сраку не кóпали якісь там десятикласники. І зараз нарешті точно настав спокій, з десятого класу більше нічого не загрожувало.
Одного разу прийшла в наш клас вчителька литовської мови і спитала, чи хтось із нас пише. Ну, в сенсі вірші, оповідання чи драми. Та хто ж тут, у нашому класі, писати буде. Та навіть якби й писав, то сидів би і не світився. Я собі не уявляю, що б сталось на перерві, якби хтось підняв руку і заявив: я тут вірші пишу. Тож всі випали б. А на перерві закозлили б — ну, давай, почитай нам, що там пишеш, що тут мулиш.
Словом, стало мені шкода тої вчительки, бо вона якось нормально спитала, так, ніби питала про те, куди ми збираємось вступати, чи щось таке. Боже, думаю, невже вона насправді думає, що в нашому класі хтось здатен писати? І ще так, що вона могла б це на якийсь там літературний конкурс відправити? Чи не бачить вона, як ми на уроках відповідаємо і як книжки читаємо. Мабуть, має бути зовсім зле, щоб прийти і таке запитати. Як подумаєш, що там ті мої однокласники… По правді, не те що в класі, але в цілому місті Шяуляї я жодного письменника не знаю. Якщо й був би якийсь хороший, то знали б про нього і не цікавлячись. Загалом та вчителька нічого така, ось, мої оцінки покращились. Ставить вона десятку мені за різні прочитані брошури. Загалом вона молодець. І раптом мені в голові — бац, немов якийсь внутрішній Тадас Блінда — давай, давай, треба ж допомогти бідолашній. Хоча б настрій їй підняти. То я й кажу:
— Пані, вчителько, а про що потрібно написати?
Вона витріщилася на мене й не одразу второпала, про що я запитав.
— Як це — про що? Про що хочеш. Тут же література — можеш вірші писати, можеш оповідання або п’єсу. Про що хочеш.
Мені твори на вільну тему найбільше подобались. Насправді якщо бувала вільна тема, то я міг щось там написати, а в іншому випадку — просто труба.
— Тоді гаразд, я напишу, — кажу, — а на коли треба?
Я пообіцяв, а коли повернувся додому, сів і міркую: мабуть, треба було б так понаписувати, щоб вона змогла це віднести на той конкурс, бо якщо вона це віднесе, то я ще одну десятку отримаю. А це ніколи не зайве. Та й часу небагато займе. Вірш зазубрити, мабуть, довше, ніж декілька строф зримувати.