Выбрать главу

А вона хоче співати і їздити на конях. Вона прагне свободи, як і всі ми, однак її свобода дуже серйозна. Точніше — відповідальна.

Вона розуміє, що коли їздиш на конях, то присутній ще й кінь, про якого необхідно подбати. Вона каже, що бажає так поводитися, як їй серце велить. Звичайно, говорю я і погладжую її волосся. Як серце хоче… Вагон майже порожній. Я точно знаю, чого хоче моє серце.

— А що, коли прийде провідниця? — запитує Моніка лише щоб запитати.

На такі запитання ніхто не відповідає. Що тут можна відповісти, крім «не прийде».

За вікном нема пейзажів, просто темрява. Здається, що ніхто не може нас бачити. Не потрібно роздягатися, пальці самі так відсовують одяг, що шлях вільний. Довгий светр все затуляє, тому здається що Моніка просто сидить в мене на колінах. І хоч пальці знають, що там знайдуть, але це ще більше спонукає шукати. Коли знаєш, що на тебе чекає, тобою опановує тиха радість. Як у наших класиків:

Поглянеш — чисте все, зелене та уроче, понюхаєш — аж ніздрі залоскоче.

Прислухаєшся — шум, перегуки, гудіння, у серці відчуття солодкого тремтіння.

Он постіллю мохи приваблюють пухкою, лиш доторкнись до них — тріпочуть під рукою. [31]

Крісла в загальному вагоні — не перина з моху, та все одно непогано. Високі спинки крісел все затуляють. А й справді, класиків треба вчити напам’ять. Все там у них є. Все переплелося — погляди, запахи, звуки, і клубок щастя й тепла, що звився з цього всього. Все чудово, якби не легке свербіння, що трохи мулить. Вона сидить до мене спиною. Мені здається, що чую її зсередини. Якби охопити який-небудь інструмент, ну, скажімо, віолончель, і провести рукою по струнах, можна відчути, як вона вся вібрує. Носом воджу по її шиї, не важливо, що вона напарфумлена, — все одно відчуваю запах її шкіри, за яким би слідував, як той собака.

Коли їдеш у поїзді з таким своїм теплим, усередині вібруючим інструментом, коли довкола темрява, розумієш, що ви разом на колії, і що немає жодних рівнянь IF… THEN… бо існує лише одна колія. Нема більше вибору, жодного запасного варіанта, та й не потрібно. Нічого більше не треба. Можливо, трошки більше свободи. А ми тепер рухаємось в сторону свободи. Треба тільки мати терпіння.

Дивно, але більше немає бажання розповідати і вихвалятися тим, як і скільки разів брав участь у конгресі. І більше не думаєш про інших дівок, не порівнюєш, не думаєш, яка з них крутіша, котра з них більш подобається, оскільки з нею будеш виглядати крутішим.

Тут усе по-іншому, тут все щось серйозне і правдиве. І тоді розумієш, що навіть ЯКЩО не зможеш грати в регбі, ТОДІ все одно буде Моніка. Здається, що не було такого рівняння — Моніка чи регбі. Якби треба було вибирати, було б неймовірно важко, а тепер так здається, що хтось за мене робить вибір. Звільняє від головоломок. Як звільнили від співу в хорі. І хоча нема бажання нічого розповідати, все одно відчуваєш, що думаєш про Моніку. І нікому з команди регбі нічого про неї не міг би розповісти, бо вони всі про дівок говорять зі стьобом. А про поезію там ніхто не говорить. Ймовірно, що все у цьому житті відбувається саме собою. Все саме відсіюється, відпадає. Якось виростаєш. Як та змія, зі шкіри вилазиш, або змінюються клітини. Я сім років грав у регбі… Можливо, що я заслабий, щоб вибирати, і тому комусь стало трошки шкода мене?

А ще стало байдуже, що Моніка не все любить з того, що я роблю, або що ми не в усьому однодумці. Вона мене діставала зі своєю соул-музикою, я не міг цього терпіти, просто діяла на нерви, а я дратував її рейвом або роком. А ще митцями, які, за словами Моніки, були справжніми покидьками. Коли Юрґа розповідала мені про постмодернізм або тлумачила різні фотографії, воно не укладалось у моїй голові. А те, чого я не розумію до кінця, мені здається якоюсь абракадаброю, і тому трошки лякає. Я вважав, що всі митці диваки, тому що знають набагато більше про те, чого я не можу збагнути. Однак Моніка навіть більше за мене самого вірить, що я вступлю, і якщо не на журналістику, то на філологію точно. «Тебе так захоплює читання, — каже вона, — що мені перед очима досі стоять образи твоїх розповідей про те, як ти з Мишкіним сидів на лавці, або гуляв з Мачернісом по узбережжю Дубіси, чи перетворив регбістів на чайок».

вернуться

31

 Антанас Баранаускас, «Анікщайській бір», переклад Дмитра Білоуса.