Моніка скрутилась, мов кішка, мені на колінах, я погладжую її голову. Так би хотів щодня. Все життя.
— Пообіцяй, що не покинеш мене, — ні з того ні з сього каже вона.
Її очі серйозні, без жодних підозрілих поблискувань. Очевидно, тут я мав би теж відповісти щось серйозне. Немов у якомусь фільмі, або як у Гемінґвея. Проте мій язик видав одне-єдине слово «звичайно». І те саме я сказав чомусь дуже тихо.
Тихо, але переконано. Не будеш кричати на весь вагон: «Звичайно, що я тебе не покину!». Не почнеш говорити, що «я, крім тебе, нікого іншого не маю», що «мені безмірно добре з тобою», що «я би хотів з тобою кудись на край світу, там хатинку побудувати і дітей ростити». Я погладжую її, а вона муркоче, як кішка, і нема чого тут багато говорити. Погладжую її так, щоб вона відчувала, що це неспроста, важливо. Що все не лише зрозуміло, а навіть більше, і всі розмови тільки псують справу. У своєму гаманці я ношу її фотографію, іноді дарую їй квіти. Ми тремося носами, і нема тут про що багато балакати.
І справді, якось без сенсу пояснювати, що я відчуваю або яка вона мені важлива. Це буде звучати як дешева поезія. А нормальна поезія — це всілякі нісенітниці. Скажімо, такі, як ми в суботу грали виставу — «Історії Рудоносика»[32]. Вірші просто суперові. Я читав їх мов свої, і все здавалось справжнім, хоча був повний абсурд. Я увесь час товкся на сцені, протягом цілої вистави ні разу не був за лаштунками. Багато грати не було потреби, оскільки я сам почувався, мов той Рудоносик, що пописує віршики та говорить всілякі дурниці. Вірші були такими, що я без вагань підписався б під ними.
А ще такий:
Один вірш був присвячений Моніці:
Правда, читати таке Моніці було б не смішно. Це вже я збагнути можу. Тому включив плеєр, засунув один навушник Моніці до вуха, інший собі. Думаю, Моніка все-таки зробила щось з мене. Часом я не знав, як з нею говорити і що вона хоче від мене. І коню ясно, що Моніка не Едита, не Мігле зі сусіднього під’їзду, не така, як ті, на яких можна справити враження базарними розмовами, перемогами у вуличних бійках чи хитромудрими оборудками. Їй потрібно щось інше, проте ніколи точно не дізнаєшся, що саме. Навіть моє віршування сильних емоцій у неї не викликало. Проте необхідно було весь час чогось шукати, щось вигадувати, як з нею говорити, як поводитися, чим здивувати. Я іноді дарував їй квіти. В тому нічого оригінального не було, але їй подобалось. Своєю музикою її не томив, вистачало того, що нам обом подобалось «Фойє». Ось тепер у вухо Мамонтовас реве: «Я хочу бути вільним». Кричить так, що й тобі хочеться кричати. І кричиш. Але в серці. Все головне — у серці. Потім починаєш роздумувати: а що, Мамонтовас не вільний? Чого він тут репетує? Співає собі, записує альбоми, збирає цілі стадіони народу. Може, йому батьки пояснюють, як потрібно жити?
Тепер батьків немає, і я, засунувши руку їй за пазуху, пасу тих двох сарн. Майже Пісня Пісень. Моніці подобається. Мене це злегка дивує. Часом здається, що в цих питаннях те, що подобається пацанам, дівкам не дуже. Вони полюбляють різні пестощі, обіймашки, а пацани набагато простіші — бац, і спати. А тут подобається нам обом. Можливо, лише тому, що для нас обох це означає свободу?
— Ти читав Акселя Мунте? — запитує Моніка.
— Ні.
— «Все, чого насправді потребує людина, не коштує багато. Тільки надлишок багато коштує». Це його слова.
Слова зовсім непогані, але говорити з Монікою про гроші важко.
Вона розповіла, що тепер більше грає на гітарі братка, ніж на флейті. Ні, не бітлів, я не вгадав — «Нірвану». Щоб батьків подражнити. Ясно, що вони непокояться, куди зникли бітли і що тут коїться. А ще вона іноді який-небудь англійський тест навмисно гірше напише, тільки вважає, щоб оцінки триместру не зіпсувати. А ще батьки нервуються, бо щось трапилося з баблом у банках — заморозили, зникли — тому тепер про платне місце немає мови, треба вступати на бюджетне, і з кращими балами, щоб більшу стипендію отримати. Сьогодні батько її не відвозив до Вільнюса лише тому, що мав піти на збори потерпілих вкладників, але до потяга все таки відпровадив. Я свій квиток купив ще звечора, щоб зненацька не зустрітися біля кас. Я зачекав, поки він нарешті піде, потім уже на ходу вскочив у майже останній вагон поїзда. Я підбіг до іншого вагона, ну, наче запізнююсь, провідниця мене впустила, а потім перейшов до Моніки.
32
«Історії Рудоносика» (1993) — збірка казок для дітей Вітаутаса В. Ландсбергіса — литовського дитячого письменника.