У Вільнюсі мені не сподобалось. Про журналістику я зрозумів лише те, що бігаєш з мікрофоном цілими днями, висолопивши язика. Коли б я хотів вступати на спорт, пішов би до Інституту фізичної культури. Велике, брудне, метушливе місто той Вільнюс. Але одне місце скрутило голову. Зайшов я в крамницю «Зараза», де можна було купити дофіга класних касет різних стилів: Radiohead, Beastie boys, Massive Attack, Orbital, Orbus, Aphex Twin, Underworld і ще багато невідомих виконавців. Якщо тут стільки потужної музики, все інше, що я не чув, теж має бути офігєнно. У Шяуляї рідко можна знайти щось із нової музики, а якщо й знайдеш, то коли попросиш послухати, розумієш, що не шкода, що досі не чув, і одразу забуваєш її назву. Якщо хочеш, можна замовити: вибираєш по обкладинці, і тобі пришлють компакт-диск, який коштує шістдесят-вісімдесят літів. Але що замовив, дізнаєшся тільки після того, як заплатиш ту нереальну суму. Того тут я засумнівався, чи все, чого насправді потребуєш, небагато коштує. Тому я взяв тільки касету Us3 та альбом «Snivilisation» Orbital. Як казав один мій знайомий з тих «Ярославельських сирів», техномузика — це філософія, транс, а не музика. Варто було б купити все, що хочу. Так вже буває з мудрими думками: коли прочитаєш — гарно, а у житті не працює.
Після повернення додому я замислився про екзамени. Ні, мій вибір не журналістика, але в будь-якому випадку щось із гуманітарних наук. І для цього необхідно здати екзамен з історії. Мені здавалось неймовірним зазубрити стільки дат, всіх героїв на конях, місця різних подій. До того ж потрібно було вірити, що все це має сенс. А різні історії, які не торкали, для мене не мали значення, для мене важливіша моя власна історія, хоча вона висмоктана з пальця, як, наприклад, про мого діда. А чого вчили нас? Загалом десь так: вечері 28 березня 1993 року в мікрорайоні Дайну Дарюсик дістав у ніс від Марюсика; наступного дня того ж самого року Дарюсик вмовив Томека і той віддубасив Марюсика, мов опудало; якраз 4 квітня 1993 року повернувся з буцегарні братанець Марюсика, і звичайно, що Томеку з Дарюсиком того ж самого 5 квітня після танців у чотирнадцятій школі увечері під час сльоту було хана; проте сестра Томека знала одного мєнта, той скоренько поклопотався і зорганізував, щоб за пару тижнів, тобто 21 квітня 1993 року, братанець Марюсика знову опинився в буцегарні. І так можна продовжувати безкінечно, але який у тому сенс? А такий, що всі тут дебіли і будуть битися, доводячи свою крутизну, доки всі виб’ються, а потім підросте нове покоління дебілів, і вони знову виб’ються, тільки вже по інших звичаях.
Арматуру з огорожі замінили на ланцюги і кастети, потім у хід пішли бейсбольні біти, а тоді ще щось. Людство не стоїть на місці, людство прогресує, я в цьому сенсі. І нема чого тут ржати, я серйозно так думаю, нам це розповідали на уроках історії, тільки там брало участь більше народу, було більше бабла і більше трупів. А підхід до справи той самий. Тому я не бачив толку цю всю маячню вчити, втім, потрібно здати екзамен, бо я зібрався вступати на гуманітарний напрямок… Мені така історія здавалась якраз антигуманітарною, але не буду заглиблюватися.
Батько Мінде звідкись дістав комп і принтер, тому я сидів у нього дома і набирав конспекти білетів у ворді. Я підготував скорочені версії, випробував найдрібніший читабельний шрифт, ну, можна сказати, ніби й підготувався до екзамену. Треба сказати, що під час конспектування тої історії у моїй башці щось та й залишилось. Ще й навчився набирати у ворді текст, запускати та вимикати комп, а це дало більше, ніж весь курс інформатики у школі без компів, та наші зошити, повні речень без кінця IF… THEN… Однак з екзаменом з історії не могло бути жодного IF… Я мушу отримати 10 або хоча б 9.