Словом, тепер Моніці світить проводити цілі дні на дачі. А там роботи не бракує. Для неї та дача — жесть, але батьків не вибирають. Від них можна тільки втекти. Це теж варіант. Бо мені здається, що її батьки такі психи, котрі придумають, як і у Вільнюсі тримати її на повідку теж. Не знаю як, можливо, братка відправлять жити разом з нею, чи ще щось. Але куди ти втечеш, коли ні роботи, ні бабла не маєш? Так питає мене Моніка, бо батьки їй дають гроші лише на необхідні витрати: на шкільний обід і зошити. У мене потроху народжується план. Може, це ще не план, але вже варіант. Якщо справи так триватимуть і далі, то варіант — зовсім реальний. Я прикинув, що можна заробити по стольнику щоночі, гаразд — не щоночі, а через ніч або через дві, а через місяць буде півтори штуки, а через два місяці — три. Звідки таке бабло, коли торгуєш квіточками? Ясно, що не від тих, котрі приходять і кажуть: «Зроби букет». Ти відповідаєш: «Дивись, скільки нароблено, вибирай». «Ні, — кажуть, — то недобрі, зроби ти». «Я ж не вмію», — пояснюєш. «Що ти мені тут крутиш, я ж знаю, давай-но, уперед». Ай, думаєш, яка різниця, і робиш, бо вдень кидав оком, як флористки працюють. Клієнт виходить задоволений і залишає чайові. Ні, від таких щоночі по стольнику не навариш. Але треба знати, як тут все у тому квітнику склалося. Тепер у нашому місті залишився лише один нічний бар — «Концертина». І в тому єдиному нічнику — єдиний обмінник валют. Просто навпроти наших квітів. У тому єдиному обміннику ближче до ночі закінчувалися літи. І так щовечора. А зараз без літів ніхто нічого тобі не продасть. Повертається компашка уночі з Польщі, хоче пожерти — потрібні літи. Або прийде тип у костюмчику, на рукаві піджака ще етикетка залишилась, але це нічого, так навіть крутіше, бо він наносить вечірній візит дамі, отже, треба дещо купити — потрібні літи, мабуть, свої залишив у дружини… Підходить такий до віконця обмінника, а там пані обмінниця бачить солодкі сни. Нам не складно прикинути, скільки тих літів треба. Загалом немало, ну, хоч би дві сотні баксів купити. Тому поназичали у всіх і почали серйозну справу. Ми різали грубо, проте чуваки спочатку м’ялися, а потім залишали нам свої бакси. Зрозуміло, що коли підвалював до нас хтось із шяуляйської братви, ми так вважали, що він саме з тої банди, то обмінювали по курсу, який написаний в обміннику, і ще люб’язно усміхалися. А вони не десять зелених обмінювали. Завалює один такий, і вся ніч похована — обміняв двісті баксів — і бувайте здорові. А коли все гладко, без ускладнень, і вночі заходять лише ті бідолахи, яких без жодного жалю облуплюєш, після такої ночі обмінюєш в банку бакси назад на літи, ділиш навар і залишається по стольнику на носа. Зовсім не зле, правда?
Моніка слухала й все розпитувала: «А тобі не страшно, що спалишся?», «Як борги будеш віддавати, коли щось трапиться?». Я розумів, що за її питаннями стоїть не стільки турбота, як роздуми «Я так би не змогла», «Я би боялась» і (ледь-ледь чутно) «Молодець, вмієш крутитися!».
Бізнес з валютою був немов громовиця з ясного неба. Ми вважали, що пограємося з тими квітами впродовж літа, нікуди влізати не будемо, трошки заробимо, щоб час даремно не гаяти. Працюємо уночі, тому залишається ще день. Найкращі речі завжди якось з’являються самі собою… Найкращих речей не сплануєш, не вирахуєш і не вигадаєш сам. Я раптом усвідомив, що найкращі речі трапляються, коли нічого не робиш і не докладаєш зусиль. Щось падає тобі під ніс, а тобі треба тільки не проґавити можливості. Так, як із тими плакатами. Ти ж не міг, сидячи у Шяуляї, подумати — поїдемо до Риги, я чув, там хороші плакати бувають, понакупляємо, привеземо сюди і добре проштовхнемо… Так не може бути добре, бо коли ти вже про це знаєш, значить, ти не перший, а коли ти не перший, то добре вже не може бути, бо не оригінально. Коли тягали туди чорний хліб, зле не було, але ти був один з тисячі і знав, що справа скоро загнеться. Ще кілька років тому була така забава — купуєш якісь листки, потім їх висилаєш, чекаєш, поки тобі теж пришлють… Дочекалися тільки перші.
Коли ти перший, опановує почуття, ніби відкрив безлюдний острів. Поки інші туди дістануться, ти вже напихаєшся бананами й ананасами так, що зможеш без хвилювань спостерігати, як інші рубаються за рештки. Якщо згадати, як я вперше потрапив на тренування з регбі, теж пішов туди просто так, щоб спробувати. Я нічого не хотів, не напружувався, нічого не планував. Ми грали, а я цілу зграю гравців м’ячем тягну за собою. Тягну, а вся зграя слідом. А я все тягну і тягну. Тренер зупинив гру і каже мені: «Дивись, ти вже через півполя відтягнув всіх за собою, але на свій бік. А треба якомога далі добратися на бік супротивника, тому потрібно не тягнути, а штовхати». Це був головний урок. Більше мені нічого майже й не потрібно було пояснювати. Немов якомусь жереб’ятку — воно, коли народжується, стає на ноги — і все. Більше ніхто нічого йому не пояснює, що і як робити.