А ще я згадав ту книжку «Поезія Стародавнього Сходу». У ній хоку теж такі — здається, що нічого не відбувається, але щось трапляється. Схоже й з Монікою: я подзвонив, погнав до неї, і все було просто й ясно. А скільки часу я мастив собі голову: які лашки надіти, як підійти, що сказати. А коли казав те, що заздалегідь придумав, то це бувало зовсім не в тему.
Тепер був найкращий час. Ні думати багато не треба, ні щось робити — гроші самі собою пливуть до тебе. Бабло, літо, а попереду — щось невідоме, ще небувале, скоріш за все — життя у Вільнюсі, життя разом з Монікою.
Оскільки вночі не дуже є чим зайнятися, то сидиш і пускаєш до голови спогади, які там спокійно пасуться, мов вівці. Це схоже на дитинство, коли зайнятий різними дурницями, які здаються неймовірно важливими. Наприклад, дивитися, як пливуть по небу хмари, складати з камінців башту, сидіти на березі річки і ні про що не думати, вглядатися у воду, але нічого не бачити. Коли ти так занятий, тебе можуть кликати додому їсти, можуть що завгодно робити, ти ніби й чуєш, але це тебе не торкається. Якось моя баба почала гукати аж у криницю, потім побігла до ставка, не могла мене знайти і сильно перестрашилась, а я лежу в клуні, все чую, але чомусь не розумію, здається, що це не мене кличуть, а якогось іншого мене, котрий таким і є — робить все, що наказали, а не того, який живе деінде.
Я мав де жити, десь в іншому місці, мав сам бавитися і якось проводити день. Проте гра залишалася просто грою, не зважаючи на те, що я сам придумував правила і весь довколишній світ. Найчастіше моїх два «я» розділялись, коли споглядав небо й хмари.
Тепер я часто-густо споглядав з лави запасних, як моя команда грає без мене. Інколи трошки ще бігав, але зазвичай сидів у формі, але на поле майже не вибігав. Узимку на міжшкільних змаганнях я не грав навіть за свою школу. Перемогли й без мене, я тільки навчив їх різних фінтів. Чемпіонат юніорів ми теж перемогли, і я отримав медаль, однак відчував, як неминуче все віддаляється. Сидячи на лавці запасних, я чітко усвідомив, що більше не гратиму регбі. То велике й чисте регбі було десь далеко. Воно може залишатися й за межами поля. Я можу залишитися регбістом повсюди, і для цього нема необхідності грати. А в нашій грі мене й раніше дещо дратувало, дехто з нашої команди. Наприклад ті, що глузували з дівок. І про що з ними говорити, коли вони хоку не те що не розуміють, але ніхто й не чув про таке. А колись ще вагався: Моніка чи регбі, якби треба було вибирати. Скажімо, якби треба було поїхати вчитися у Вільнюс, бо Моніка точно буде там вступати. І що тоді? Я що, мусив би грати за їхню команду «Залізний вовк»? Суцільна нісенітниця. Адже тепер здається, що хтось зробив вибір за мене. І більше дилеми не виникне. Я зможу не паритися і поїхати у Вільнюс услід за Монікою.
Зараз запарок все менше й менше: іспити здав нормально, халтурка чиста. Ну, майже. Але все одно великий кайф, коли вранці тебе будить напарник, який уже збігав до банку, обміняв бакси назад на літи, а ти маєш новий стольник, який ще пахне фарбою. Не треба ні кави, ні зарядки, день умить починається з правильної ноти. По правді, мене більш хвилювали бакси, які ми колись брали. Байдуже, скільки там ми їх привозили з Риги — п’ять, вісім чи двадцять — вони завжди мали пошарпаний вигляд, втім, вони мали ще якусь додаткову вартість, окрім тої, яку показував курс обмінника. Це як Coca-Cola — не просто лимонад, Adidas — не просто спортивний костюм, а Chicago Bulls — не тільки спортивна команда, як і бакси — не просто бабло. Елементарні команди — це «Мілуокі Бакс» або «АСК Алмати». Вловили, про що я? Бакси — це Америка, бакси — зелене світло: з ними можеш отримати все, робити справи, вирішувати проблеми, перетинати кордони. Бакси — це свобода. Вони — втілення справжнього, нічого оригінальнішого за них і бути не могло. Тому рахуєш їх і знов перераховуєш. У того дідуся в перуці, який на одному баксі, очі кращі, ніж у Діда Мороза, одразу з’являється довіра, з’являється відчуття польоту. А коли перевертаєш купюру на інший бік, то кожному довбню зрозуміло: IN GOD WE TRUST. І ще написано: ONE. Отож ті американці вірять в Бога. Не так, як у Леніна, чиї голови у Ганновері нікого не цікавили. Бакси завжди цікаві, бо вони вічні. Це майже поезія. Ми віримо у Бога. Одного. Але котрого? У того, що на небі, чи того одного, який у твоїй руці? Він теж бог. Але, мабуть, це одне одному не суперечить, а якраз доповнює. Ось тому й складалося враження, що можна рахувати ті свої вісім баксів хоч півдня. Такою силою може володіти тільки справжня оригінальна річ. Бог створив людину на свій образ, тому людина — його копія. А тут інакше — тут сам бог у твоїй руці. Тому хочеться стискати, притуляти ближче до себе й ніколи не відпускати.