Я не переконаний на сто відсотків, що добре запам’ятав адресу. Мабуть, знову наплутав, але щось мені тут не подобається. Хтось тут щось накрутив — або Моніка, або її батьки. Хтось явно мене дурить, і я чогось тут не вловлюю. Чомусь це майже вже не дивує мене, я й до цього зауважив, що в житті хтось інший за мене робить вибір і таким чином звільняє від головоломок. Одначе їх не меншає.
Коли добралися до «Анапіліса», зрозуміли, що хоч тут нам несамовито поталанило. Про купівлю квитків навіть не йшлося, той клуб — дерев’яна хатинка на курячих ніжках. Якщо тут почне грати «Фойє», все буде чутно наскрізь, а надворі ще й краще, не треба паритися всередині. А насамкінець, коли про квитки ніхто не питатиме, можна зайти туди, зблизька подивитися на Мамонтоваса. Тоді сміливо можна вважати, що ми були на концерті.
Отже, невідомо, де було більше людей — всередині чи назовні. Спочатку всі сиділи, схрестивши ноги на рюкзаках, згодом розрухалися, почали стрибати, випендрюватися, як хто міг. Дівки просто поїхали дахом. Вони на нас не звертали жодної уваги. Здавалося, що всі втюрилися в Мамонтоваса. Не просто втюрилися, як у якогось там Брайнадамса чи Джорджмайкла, які закордоном і до них не дістанешся, але так, ніби вони всі через місяць за нього заміж зібралися, і тому тепер звертатимуть ще на когось увагу, що б ти там не робив.
Концерт завершився, всі ще погукали: «Фойє! Фойє!». Мамонтовас помахав ручкою через віконце — і всі розійшлися. Хто додому, хто до кабака святкувати далі. А ми що? Ми ще погнали на центральну вулицю Басанавічюса, але там стояв суцільний бумчик зі всіх кав’ярень одночасно. Кинули око, що можна купити перекусити, проте там паршивий хот-дог — п’ять літів. Ну, ні! Хто тут купуватиме?
Словом, нічого цікавого на вулиці Басанавічюса немає, а за нею взагалі нічого немає. Пройшлися морським узбережжям, а там тільки-но й дивись, щоб не наступити на парочки, які тискалися в дюнах. Нам теж, мабуть, треба десь вмоститися і спробувати поспати. Знайшли в дюнах трохи віддалене місце, щоб вітер з моря не задував, і намагаємось подрімати. А навколо — і ближче, і далі — чортзна-хто покрикує, ходить, і нам здається, що зараз прийдуть мєнти і нас пов’яжуть. Може, й не найгірший варіант — спали б у відділку, може, й нічого. Судячи по голосах, мєнтів тут нема. Фанів «Фойє» теж. Здригаємося від волання налиганих морозів: дух, ідеш сюдииии! Мені, бля, по*уй… Лежу й міркую, як швидко все перевернулося. Зовсім недавно я й сам міг погорланити разом з ними, а тепер лежу й тіпаюся. Правда, вони п’яні, мало що могли б нам зробити, однак все одно домахалися б. Бо в нас вигляд не той, бо лежимо тут, бо, бля, на*уй, що тут таке, а?! Лежу, складаю в думках базар, послідовність ударів: ніжка, кулак, коліно, вертушка не гірше, ніж у Ван Дама. Як підскочу, як ногою вмажу прямо у щелепу. Непомітно втомившись у роздумах, засинаю. Але лайно! Поспати не вийде — холодно, а п’яних морозів замінюють пташки, які щебечуть, як оскаженілі. Та чого тут хотіти, їм, мабуть, теж холодно. Світанок. Далі лежати нема жодного сенсу, краще піти, хоч зігріємося. Тому підводимося й прямуємо у шяуляйському напрямку, туди, де будемо «стопати» автівки. Я роздумую про те, що десь тут неподалік спить Моніка, майже відчуваю її тепло.
— Ну, і як тобі без трусів? — запитую в Мінде.
— Нормально.
— Колючок не налізло?
— Колючки можуть налізти тільки в труси, а коли ти без трусів, то все випадає.
— Ні, ну тобі точно треба до Індії. Уяви, стоїш ти собі десь в автобусі і тільки чуєш, що твої яйця якийсь дід мне. А ти без трусів.
— Як вмазав би в пику.
— Ага, мазальник знайшовся.
— Їй-богу.
— Ну, ну.
— А чого ти тут про яйця з самого ранку?
— Хтозна на кого нарвемося. Ніколи не знаєш, на кого нарвешся — на підара, фальшиві бакси чи ще щось.