— Тільки не починай.
— Та добре, але одна річ мене завжди дивувала. Бабла тобі не бракує, а ти задля нього стільки чудиш і маєш клопіт.
— Розумієш, я нічого не можу зі собою зробити. Все одно мені бракує того бабла.
— А навіщо тобі бабло? В тебе майже все є. Батьки не тиснуть, весь час підкидають на дрібні витрати.
— Ну, ясно, що так. Однак клептомани крадуть теж не від злиднів, чи не так? Вони просто не можуть стриматися, щоб чогось не стирити. Зі мною теж щось схоже, тільки я не краду. Якщо не брати до уваги металу з гірки Салдуве, точніше з того, що залишилось від пам’ятника армії-визволительці. Але це можна вважати майже патріотичною діяльністю — допомагаєш демонтувати пам’ятник окупаційної влади і штовхаєш метал на благо побудови нової Литви. Загалом, коли я щось одержу, воно мене більше не цікавить. Отримав магнітофон, комп, подивився, потицяв — все, треба чогось іншого. Думаєш, якщо це матимеш, усе зміниться, втім, нічого не змінюється. Згодом починають снуватися думки, що треба ще чогось, і тоді вже все буде чікі-пікі. І не допомагають жодні медитації, думки лізуть все одно. Не знаю, важко сказати, навіщо мені бабло. Я можу його й не витрачати, головне, щоб було і текло між моїми пальцями, як вода.
— Не кажи, Юрґу, мабуть, побалував, чи твій портрет вона намалювала задарма?
Мінде мовчить, явно роздратований.
— І що ти хочеш тим сказати?
— Та нічого, а де Юрґа тепер?
— Вона поїхала. Казала, що спочатку до Берліна, там рейв Love Parade.
— То натанцюється і повернеться?
— Казала, що підвернулась якась робітка манекенниці.
— Зрозуміло. Все-таки вона космос. А нам тепер світять мелодії самотніх чоловіків.
Чомусь втечу Юрґи на ті покази я пов’язував з бочкою лайна Мінде. Однак, то не моя справа.
— Ти читав Акселя Мунте? — запитую я згодом.
— Ні.
— «Все, чого насправді потребує людина, не коштує багато. Тільки надлишок багато коштує». Це його слова.
— Ааа…
До шосе дістаємося мовчки. Там вирішуємо, що краще ловити автівки поодинці. Один пацан — це нічого, але двоє пацанів, що над ранок подорожують автостопом, можуть зацікавити лише маніяків. Я, як ширший у плечах, відпочиваю в рову, а Мінде вдається протягом двадцяти хвилин когось зупинити. Я висовую з рову голову — ні, не їде, показує він мені. Не встигаю вникнути у питання, як я тепер маю почуватися, коли вчора не зміг Моніці ні додзвонитися, ні знайти її, і все якось незрозуміло, а Мінде вже махає мені — yes! Везуть! Та ще й крутою тачкою!
Значок на кермі давав зрозуміти, що ми летимо «Ягуаром». Я завалився на заднє шкіряне сидіння, машина нас закачує, мов немовлят у люльці, чувак виявився зовсім нормальним, закинув новенький компакт-диск Fugees «Ready Or Not». Що за питання, ясно, що ready… Можна так їхати і їхати без кінця. Так можна почати мріяти про права. А коли дивлюсь на батьківський «Форд Ескорт», думка про права навіть не виникає. А тепер здається, щойно сіли, а ми вже на автостраді Клайпеда — Вільнюс. Швидкість така, що не виникає бажання подивитися на спідометр. Таким чином не встигнемо оглянутися, як будемо вдома. Можливо, батьки ще спатимуть.
…Ready Or Not, Here I Come, You Can’t Hide…
— А куди він їде? — раптом ні з того ні з сього запитую я в Мінде.
— У Шилале.
— У Шилале?
— Ну, так.
— Бля! А ти знаєш, де та Шилале?
— Та звідки мені знати, десь по дорозі.
— Невже? Ясно, Шяуляй, Шилале. Десь по дорозі… В тебе сонячний удар — чому ти вирішив, що ця машина нам підходить?
— Я запитав куди їде, він каже, що до Шилале, то я й сказав, що нам по дорозі…
Водій почув наш базар.
— Я мушу тут звернути. Вам, мабуть, краще залишитися на автостраді.
— Так, так, — скрикую я, — випустіть нас на повороті.
— Прошу, — він зупиняється за кілька хвилин.
Стоїмо ми фігзна-де, сонце палить, асфальт парує спекою. Навколо жодної тіні, анічого. Та звідки така спека з самого ранку? Проїжджає ледь пару машин, та де вони тут на розгоні зупиняться.
— Скільки в тебе грошей? — запитую.
— Навіщо тобі бабло, можливо, ти бачиш десь касу з квитками?
— Гаразд. Дивись, тут вказівник на Рєтавас. Мені здається, що від Рєтаваса нам вистачить грошей на квитки.
— Тут десять кілометрів до того Рєтаваса.
— То й що, може, хтось підкине. Тут на сонці ми попадаємо за десять хвилин, мов листя. Без шансів, що хтось тут зупиниться. Хто буде зупинятися, коли їх зупиняють два лохи у соснових голках? А трактори на автострадах не їздять і в причеп не візьмуть.