Щезло бабло, щезла кар’єра базарного дилера, щезло регбі зі всією Англією і Південною Африкою. Щезла дівка.
Все нахрєн щезло.
І коли я опинюсь у тому портовому місті, я теж хочу поплисти і кудись щезнути. Далеко. Сам для себе. Коли добре обміркувати, то не бачу в житті жодного маяка. Але чи не пофіг? Так, ніби пливеш туди, куди тебе вода несе, все одно будеш жити якимось чином. Герої житимуть життям героїв, чудики — чудиків, а ти собі пливеш. Можливо, й натрапиш на яку-небудь кригу. Тепер у мене нічого немає, і я нічого не чекаю, не надіюся. І нікому не вірю.
У житті все по-іншому, ніж у фільмах чи книжках, де, таке враження, що нічого іншого не відбувається, окрім великих і змістовних справ. Тепер попереду себе я бачу лише одну велику річ — море. Воно точно величезне.
І де тепер мій запасний план? І для чого годяться ті формули з інформатики IF… THEN…, коли у житті буває лише одне IF. Назад не повернешся і не перепрограмуєш. Коли залишаєшся босим на льоду, куди ще повертатися? Окрім того, найкращих речей неможливо спланувати. Чи не так? Найгірших теж.
Я не лише залишився босим на льоду, кавалок моєї крижини відколовся і кудись поплив. І він уже ніколи не зустріне тої крижини, на якій залишилися Мінде і Моніка, Юрґа і регбі… А ще «Концертина» і бакси, 2 Unlimited і схожа музика, навіть «Джордан» і «Джордана». Magic Crystal випитий, похмілля розвіялось, і все здається глюком. Пара непроданих валяються в Шяуляї десь на шафі, їхні кольори вже не сяють, кульчики з фальшивого золота залишились у комерційних крамничках, які нині вже майже зникли, бодай там, куди я їх відносив. Не залишилося жінок, котрі купували б такі кульчики. Можливо, тому, що в Клайпеді навіть жінки здавались інакшими, і в центрі міста барахолку знайти було майже нереально.
Бабла нема, але й не треба. Я не можу пригадати, куди подівав ті гроші, які заробив в «Концертині». Бабло як вода — коли багато, воно зникає, витікає через краї, розплюскується. Пускається на вітер — і через місяць не можеш навіть згадати куди. А коли його нема, то з’являється тоді, коли тобі потрібно. Коли про гроші не думати, вони якось ходять так, що з тобою все гаразд і нічого не бракує.
Шяуляйські принци притихли. Час від часу їх все намагаються підірвати, але вони не так просто підриваються. Один діяч кинув біля ресторану «Мілда» в машину Барана гранату, той підняв ту гранату і жбурнув її назад тому підривнику. А тоді граната вибухнула. Я так думаю, коли людина може приручити диких звірів, то й гранати може. Гранати падають тобі на коліна, муркочуть мов кошенята, труться об тебе, такі податливі, м’які.
Корочє, все якось раптово зникло. Я й сам звідти щез. Тепер лежу на пружинистому ліжку в общазі і дивлюсь на стелю. Можна вважати стелю білою, якби не кілька незначних плям. Якщо не хочеш, можеш їх навіть не бачити. Але чомусь не виходить забути, як колись вважав, що життя має перетворитися на який-небудь символ, що має значення. Типу, регбіст, як чайка. Проте тепер лежиш і дивишся на майже білу стелю, яка зовсім нічого не значить.
Ще для мене мала значення шкірянка дідуся, бо зрозуміло, що та куртка — не просто куртка. Вона була найкрутішою річчю, знайденою просто так, випадково. Про неї я не мріяв, її не шукав, не збирав грошей. Тепер лежу, дивлюся на неї і думаю про свого дідуся, якого ніколи я не бачив, і хочу вигадувати про нього різні історії, щоб він був живим і реальним, як та його шкірянка.
А ще я чомусь завішав вікно фіранками. Мама поклала їх мені, тому я і завішав. Общага висока, з верхніх поверхів видно затоку і порт, і крани стоять зовсім поруч. Дивно чути крики чайок і гудіння портових кранів. Вуха ще не звикли до таких звуків, так ніби хтось плаче далеко. Або зойкає від болю. Однак ці звуки заспокоювали, стогін кранів здавався вічним і стоїчним, а твій — явно, що припадочним. Без рюмсання порту твій біль видався б космічним, а тепер усвідомлюєш її масштаб. Тому лежиш і дивишся на майже білу стелю. І так потрохи загоюються всі діри всередині та ущухає свербіння в серці. Воно не зникає повністю, але гасне. Білий колір сильно пасує до трауру. Чорний нічого не дає, а білий, таке враження, посипає твої рани невідомим порошком, і все потрохи вщухає. І дивися, вже за декілька днів здатен вилізти зовні й кудись податися. І без варіантів — крокуєш тільки до моря. Це важко пояснити, однак моя голова, мов у якогось коня. Але коли сидиш на березі моря, все здається не так і погано. Можливо, тут усе зрозуміло, бо море тихе і майже не хвилюється. Жодного вітру. Початок осені — найспокійніша пора. І нема чого тут розуміти. Сидиш і дивишся. І тільки море — чисте і велике. І навіть коли воно не хвилюється, в ньому відчуваєш таку могутність, що все інше — нехай ховається. Море — справжня річ. Найоригінальніший оригінал. І тут вам не якась там справжня італійська піцерія, і навіть не оригінальність князя Мишкіна. Можливо, не для всіх це звучить переконливо. Позаяк чи варто говорити про лахи з пришитими етикетками, козирки з певною кількістю швів, касети з блискучими наліпками. Все це — просто штамповки. Оригінальні, але штамповки. Навіть бакси, і ті — штамповки. А море ніяк не може бути підробкою, як і не може бути штамповкою. Те саме море кожного дня буває іншим. Але це не означає, що воно змінюється так по-дурному, як наші шмотки і музон. Море надійне. Сурове, але надійне. Воно більш надійне, ніж найнадійніші дюрекси. І нема чого порівнювати таких смішних величин.