Зранку, коли ми мали вирушати, я прямую до автобуса, і здається, наче в мене на чолі написано, що їду закордон, і всі навкруги це бачать і заздрять. Мені навіть не по собі з такої власної крутизни, і хотілось би простішим бути, але якщо стоїш біля автівки з величезними торбами, то всім зрозуміло — вмієш жити. Уявіть, якби я сюди пригнав лише з екіпіровкою та канапками? Усі б запитали: ти що, до музею зібрався, з порожніми руками, чи що?
Підходжу до автобуса і, здається, що ніхто уваги на мене не звертатиме. Я ж із ними їду вперше, і під час тренувань весь час падав на землю… Утім, ні, вони ще здалека починають різні дурниці викрикувати, зуби скалити, кепкувати: чому в тебе такі повні торби? Може, труси туди везеш?
— Аякже, — що тут іще скажеш, я теж намагаюсь показати, що жарти розумію і сам не проти посміятися.
Насправді ж — ні фіга не смішно, я починаю очкувати, бо їхні оченята так виблискують, і очевидно, що всі вони напакували свої торби таким добром, яке поляки розберуть втридорога, як гарячі пиріжки.
Кордон ми перетнули без жодних проблем. Зайшли до автобуса прикордонники, подивились паспорти, одну-другу торбу руками помацали, але нариватися на повний автобус амбалів у трєніках не наважилися. Ми ж — спортсмени. Хоча всі автобуси повні народу в трєніках, але в нас форма однакова, і плечі ширші, ніж в інших.
До Варшави приїхали майже вночі. Виспалися, зранку легке тренування, а після обіду — перші змагання з якоюсь там сьомою командою поляків. Для початку це непогано, щоб до гри звикнути, поле перевірити. Щодо мене, то мені без різниці. За юніорів я граю у сутичці, а тут мене ставлять у віяло. У сутичці я був би тут найспритнішим, але такими масами мене би розчавили як грибочок. Тому поставили у сам край. І без цього я взимку грати не люблю, але взимку грати скраю — це взагалі самогубство. Куняєш там скраєчку під час цілої гри, очікуєш, поки нарешті м’яч до тебе потрапить. А той м’яч слизький, і всі атаки перериваються, ще як слід не розпочавшись. Якщо протягом гри пару разів отримаєш м’яча, то ще добре, а так задубіти можна, тому бігаєш, щоб трошки зігрітися. Отримаєш м’яч, а руки холодні, м’язи холодні — і що ти зробиш? Не встиг оглянутися, а вже летиш в аут. Головне завдання — не обісратися в обороні, бо в нас зазвичай напад йде під час сутички. Ось тому для тебе головне — не пропустити у свої позиції людину — такого самого задубілого чувака з команди суперників.
Але той задубілий чувак — далеко не найбільша проблема. Набагато страшніші деякі зі своїх. Декілька було таких, котрим потрібно передати м’яч, а твої руки тремтять від холоду, ще дзюриш у штанці, бо здається, що ті хлопці — справжні блатні, і прізвища в них саме такі: Баранаускас, Шауліс. Один такий Баранаускас грає у футбольній команді, а інший — тут, у нас. Хтозна, може, він і є той, кого все місто боїться. Тому, коли отримуєш передачу, знаєш, що передавати м’яч треба саме йому, а якщо передача буде не точною, то краще вже вчинити самогубство. А тут руки дубіють, ноги клякнуть, здається, що ми граємо не у Варшаві, а десь в Антарктиді. Тому часом я навмисно жену кудись не в тему, нехай вже тренер на мене кричить, але того м’яча я не буду ловити.
Усіх цих баранів і схожих до них мафіозі називали «хлопцями», іноді «принцами», навіть у газетах, а звучало це лячно і якось поважно. Я нічого про них не знав, але мені здавалося, що в них все відбувається так, як показують у «Хрещеному батькові» чи в «Скажених псах», яких я нещодавно дивився у відеосервісі. У них теж свій порядок, своя пошана і навіть традиції. Якщо коротко, це називається — поняття. Поліція щось співала про злочинні угруповання, різні об’єднання, але потрібно речі називати своїми іменами. Вони були володарями і реально керували ситуацією. Досить лише кинути оком, і все стає зрозуміло. Вони їздять на нових спортивних Mitsubishi 3000 GT, ну а це — практично «Феррарі», а мєнти шабовдаються за ними на «жигулях». Вони перекидають сотні тисяч баксів, а мєнти отримують купу засраних талонів, і якщо не встигають їх отоварити того ж дня, то потім на них зможуть купити лише пачку цукру та крупи.
І взагалі, тепер у мєнтурі нормальних мєнтів не залишилось, бо всі звалили до охоронних фірм чи просто пішли у вільне плавання. Залишились самі лузери-безштаньки. Тому прикиньте: під’їжджає такий мєнт-безштанько на тарахкаючих «жигулях» до червоненького «міцубіші», зупиняється, вилазить з них і підходить до того бика та каже йому… Ну і що він міг би сказати? Я б на його місці просто опустив оченята, склав би вушка і благав, щоб той мене живим залишив. Тому ніхто їх і не ловить. А як ти їх зловиш? Навіть якби й упіймали якимось чином та відвели у буцегарню, то він кинув би стольник зелененьких на стіл та й пішов собі насвистуючи. А тому, хто викладався, ловив і тягнув його у мусарню, саме час місце на Ґінкунівському цвинтарі купувати та пам’ятничок підшуковувати.