А коли підходить моя черга, я спокійно кажу: «Мені чотири». Продавчиня спочатку стоїть, як і стояла. «Ми тут удвох», — киваю головою кудись, де нікого нема. Вона вже така затуркана, що нічого більше не пояснює. Здається, не чує нічого довкола.
Корочє, тепер потрібен час на те, щоб скупити все. Тому й гасаємо цілісінький день, не до школи ж ходити. Навіщо мені та хімія? Вона для мене наче темний ліс, з якого жодна стезя не виводить. Чого б то я вчив інформатику, коли ми там сидимо й пишемо у зошит IF… THEN…, а комп я бачив лише у Реміги, бо в його братана є багато комп’ютерних ігор, то іноді я ходжу до нього пограти. Але й там, поки все завантажується, то вже й додому пора рушати. І що я там буду малювати до уроку з малювання, якщо ми з нього все одно втечемо? Чого б то я вчив литовську мову? І взагалі, навіщо вчитися? Відкриваєш підручник, і, коли вчителька відвертається, списуєш декілька речень, і все! Невже ви вважаєте, що я сидітиму в школі? Навіщо? І який з цього зиск?! Ви самі погляньте, хто тепер найбільше бабло гребе? Ну, поглянули? І як вам це? Взагалі не зрозуміло, чи вміють вони писати… скоріш за все, що ні. Вони розписують усім пики кастетами. Ці письмена кожному зрозумілі. А якщо потрібно комусь щось докладніше роз’яснити, то банда негайно поставить всі коми і всі крапки. Якщо чувак після цього ще зведеться в лікарні на ноги, то його життя стане набагато простішим. Ви вважаєте, що потім вони будуть якісь папери підписувати? У наш час все відбувається просто, серйозні папери лише ті, що з водяними знаками. А що там та школа? Вчишся, вчишся — і що? Що потім робити з тою наукою? Може, вчителем працювати? Ви вже регочете, звичайно. А якщо вчителями працювати не хочете, то навіщо вчитися?
Ви не думайте, газети я почитую. Вам відомо, скільки заробляє вчитель? Два вдалі рейси через кордон до Латвії — ось тобі його місячна зарплата. Математику я ще не забув. Це трапилось лише зараз — прийшла така старушенція, викликала мене до дошки і так намутила, що я зовсім нічого не зрозумів. «Так, так, Рімантасе, сідай, цього разу — шість». Стоїть і шкіриться, вся така задоволена. До її приходу математика і алгебра для мене були байками, а ця підсовує мені такі задачі, що… я їх розв’язую, але вона каже, що не так, як слід. Каже, що я не знаю формул, з якими можна це все набагато легше розв’язати. Яка різниця, яким чином ти їх розв’язуєш, поясніть мені? Та нехай вона сховається під минулорічним листям, бо що‑що, а рахувати я вмію. І коли підраховую, хто скільки заробляє, то бачу, що є величезна різниця між тим, скільки і яким чином ти зароблятимеш. Якщо я за два-три рейси можу заробити місячний оклад вчителя, то скажіть мені, хто з нас не знає, як правильно заробляти гроші — я чи вона? Ось вам і рівняння, і формули. Саме тому нема чого витрачати свій час на школу. Приносиш туди липову записку від батьків, і все — жодного уроку без поважної причини не пропустив. А в мене вже рука набита на підроблянні тих записок. Спочатку я взяв записку, яку підписала мама, та чистий аркуш, тоді притулив до вікна проти світла і скопіював її підпис. Потім ще потренувався і вловив, як підписуватися та й взагалі її почерк. Так що спокуха.
Однак вийшовши з потяга в Ризі, ми вже не почувалися так упевнено. І не тому, що там холодно, мряка та багнюка. Пейзаж і погода нас не гребли. Незважаючи на те, що різнокольорові вивіски посіріли, нам здавалося, що там усе просто сяяло. За тим усім ніби випромінювалось світло і благословення, майже як у тому тунелі, по якому душі прямують після смерті. Тепер про це пише безліч газет. Тільки в кінці нашого тунелю світило не вічне життя, а гроші, що ось-ось у декілька разів примножаться в латвійських рублях. Але згодом ми прочухались і зрозуміли, що не час іще розслаблятися, бо основна частина роботи лише почалася і тепер головне — щоб нас не загребли, оскільки ніякого дозволу на торгівлю ми не мали і навіть не збиралися нікуди за ним звертатися.