— Завжди щось буває вперше.
— Коли буває вперше, залишаються плями крові на простирадлі. А для нас вже не вперше.
— Що ти тут верзеш? Що за чухня про кров? Буде він тут пояснювати мені про простирадла.
— То нафіга тягатися тут з торбами, якщо не можна взяти найкращий бариш?
— Послухай, якщо хочеш — вали до Центрального ринку. Необов’язково нам ходити, тримаючись за руки. А коли повернешся з капустою, знайди собі діваху, і тоді й побалакаємо про простирадла.
Насправді в Мінде не було дівчини. Я б зауважив, якби він намагався когось підчепити, але дівки його не цікавили, і зовсім не було помітно, що він стурбований з цього приводу. Він трошки клаповухий, але путьовий пацан. Вічно біля нього крутиться зграйка таких дівах, нібито хіпарок, але зуб даю, жодної з них він не трахає. Вони наче просто товаришують, плентаються разом, але щовечора кожен іде спати до себе. Якби було по-іншому, він би давно про це розтриндів. А звідси поставало ось таке питання: якщо він дівки не шукає, то навіщо йому ці бабки? І чого він тут розривається? Звичайно, що бабки потрібні не лише задля дівок, ще на касети і на шмотки… Та все це — теж не що інше, як шлях до дівок. Його батьки мали бомбезний магнітофон — з компактами, лазерами, на дві касети. Повний звук у квартирі пустити не міг, бо зі стелі гіпс повідскакував би, а разом з гіпсом і сусіди б звалились. Я вже мовчу про відик та імпортний тєлік. Але не почнеш розпитувати: «Мінде, навіщо тобі бабки?». Таке питання, певно, суперечить усім граматичним правилам, що діють у Шяуляї. Це те ж саме, що запитати людину: «Чому ти дихаєш?», «А чого в тебе шкіра біла?». Такі питання задають діти, які щойно почали розмовляти, а згодом в них постають й не такі риторичні запитання.
Мінде пішов разом зі мною під міст біля самого вокзалу. Я пожалкував, що він не подався сам до Центрального ринку чи ще кудись, бо який зиск стояти поруч і штовхати той самий товар. Але я вже мовчав, нічого не казав, оскільки не хотів знову почати базар про закривавлені простирадла чи якусь іншу маячню. Та не встигли до нас навіть пару бабів підійти і сказати, що ми забагато просимо за ковбаси, як раптово з’явилися мєнти. Показали хтозна-які посвідчення (мені цікаво, чому всі так показують посвідчення, щоб ти не встиг побачити ні імені, ні фотки). Задля видимості запитали, чи маємо ми дозволи на торгівлю, і наказали йти з ними у відділок поліції. Народу довкола безліч — ні втекти, ні сховатися. Мєнти були без форми, і мене муляла думка, що, може, це все так, як у нас у Шяуляї — лякають нас казна-які мудаки-артисти. Втім, вони нас вели через ринок прямо до відділку, і з кожним кроком зникали сумніви щодо їхньої правдивості, і паніка зростала. Що тепер буде? Чи просто все заберуть, чи ще штраф випишуть? Чи затримають на декілька діб? Якщо я не повернусь сьогодні, моя мати зійде з розуму.
Хтось може мені пояснити, чому саме нас вони обрали зі всього того мурашника? У своєму житі я жодного разу не виграв у лотереї, а тут — раз, і ось — випала наша цифра! Бінго! Тепер прямуємо у студію забрати свій суперприз! І чому я? Чому саме я? Повний базар людей, що торгують без дозволів, але забрали саме нас. Ми взагалі — планктон у цьому всьому морі лайна, але серйозних діячів вони не рухають. У відділку без нас сидить ще пару чуваків, і все. Туди, мабуть, вмістилися б лише ті, що мають папери, а всіх інших можна обнести огорожею, і маєш відділок, повний порушників. А вони цирк влаштували.
Ще більший цирк починається, коли нас відправляють в окрему кімнатку і велять роздягнутися до трусів. Якась тут підарна контора, і що вони хочуть знайти? Можливо, я ковбасу в штани заховав? Там, у кімнатці, ми дьоргаємося, тремтячими руками намагаючись в трусах останню готівку сховати — може, хоч її вдасться зберегти. А Мінде ще виносить мені мозки зі своїм «я ж казав йти до Центрального ринку». Та скільки можна, і що я маю відповісти? Може, вибачитися? Чи я йому не казав — вали сам до Центрального ринку!
— Завжди щось буває вперше, чи не так? — продовжує він мудрувати, засовуючи шкарпетки в свої мешти.
Сидимо голі, босі й без документів. У думках я вже попрощався з бабками, не маю поняття, яким чином батькові повернути борг, а про подальший бізнес нема чого й думати. Тому сів у повну бочку з гівном. У кращому випадку, якщо відпустять і до школи не повідомлять, якщо батьки не дізнаються. Посидіти у карцері в Ризі — ото був би бізнес. Позираю на Мінде — той теж блідий і наклав у штани.