З того моменту почались мої відчайдушні спроби видертися з тої бочки лайна. З кличем «Хто має, нехай купує!» ми почали вивчати однокласниць та їхніх подруг і тулити їм позолочені бляшки. Кульчики складались з дрібних бляшечок, нанизаних у формі піраміди, внизу якої теліпались ще дві бляшані бурульки. Гоню всім, що це спадок моєї бабусі, в мене лише одна пара, тому вони напевне справжні, тобто — золоті, я так думаю, бо в часи бабусі золото було справжнім. А мені дуже потрібні гроші. «То твоя бабця циганкою була чи як, якщо вона такі довгі кульчики носила?» — запитує якась хитріша діваха. Тому тим, кмітливішим, я намагався не підсовувати. Підходиш до такої прищавої бідолашки, яка боїться на танці ходити. А якщо й приходить туди, то стирчить весь час у кутку і псує собі життя, споглядаючи, як усі танцюють, і мріє про принца на білому коні, який скаче просто до неї… Ось підходиш до такої і починаєш лапшу вішати: недорогі кульчики, в іншому місці набагато дорожчі, а коли я їх дістав, одразу подумав, що спочатку тобі запропоную, бо тобі пасують, ти ніби інша людина у таких кульчиках, сама розумієш, що пацани від таких прикрас просто заслинюються, бо якщо діваха у таких кульчиках, то ясно, що вона крута…
Декілька бляшок вдалось спихнути, але тяжко. Початковий план, що треба почати з тих, у яких батьки мають повно бабла, виявився безглуздим — наші бляшки на них враження не справляли. Ті, що бідніші, взяли б, але їм було задорого. Не почнеш же віддавати менше ніж за два бакси. Коли задуматися, то життя жорстоке.
З однокласницями бізнесу не вийшло. Не будуть же вони всі ходити в однакових кульчиках, вони скоріше позичать одна в одної. А в мене вдома ще ціла купа того добра лежить, тому я запропонував декільком комерційним крамницям. Ну добре, кажуть вони, але потрібний документ, посвідчення школяра не підходить. Треба було привести з собою батька, щоб той дав свій паспорт, та й ціну спустити, щоб вони теж на тому щось заробили.
Мінде ніяких батьків залучати до справи не хотів, тому каже: бери ти мої кульчики за третину ціни. Ну ні, ти бачиш, що вони не підуть, і тобі лінь їх штовхати. Йому, бач, пофіг, що кульчики не зі справжнього золота, а золото він і сам може зробити. Золото — хімічний матеріал, метал, чи не так? Йому з Голландії книгу прислали, де пишуть, як самому виготовити золото. Якщо у старі часи в Єгипті могли зробити, то у XX столітті тим паче. Треба лише трохи посидіти з тим.
— Ну, посидь, посидь трошки. Тільки хто там у Ризі верзякав про інвестиції, вічний попит і якусь там Сахару? Я щось не бачу довкола спраглих, а ти зібрався золото просто виготовляти? Треба було одразу з цього й почати. А ще краще приручити осла, що сере золотом. Годуєш його — і жодних клопотів. А до Риги я й сам скочу…
— Якби ми пішли до Центрального ринку, то, можливо, скоренько все би розпродали, а так — пішли під той міст…
— Добре-добре. Якщо ти такий мудрий, коли виготовиш золото, зможеш пророцтвами зайнятися.
Мені ще залишався базар. Стояти на базарі — не фасон. Щось нема бажання, щоб сусіди чи знайомі бачили мене з тими кульчиками. Але згодом звикаєш. Після того, як я побачив на базарі свою вчительку математики, яка продавала вовняні шкарпетки, все здавалось нормальним. Усе місто Шяуляй тут працює. А та вчителька справді з формулами не дружить, усе чого-небудь не вгадує: яку професію вибирати, чи партію, або чим на базарі торгувати… Які вовняні шкарпетки наприкінці весни? Колись ця вчителька ловила нас на шкільних коридорах і наказувала пов’язувати піонерські галстуки. Нас декілька було таких, хто вже не носив: тиснуло шию, на фізкультурі розв’язуй, а потім знов зав’язуй — ти весь запрів, а ще тою шматою маєш удавитися. Тепер ця вчителька повсюди суне литовський триколор і наказує робити різні заходи про наших великих князів. А ще про Кудірку[8] та Вежу Гедиміна[9]. Чи не надто різкий переворот у її віці? Маю підозру, що до костелу вона теж бігає і сидить там у перших рядах. За кілька років встигли так затягати той наш триколор, що мало різниться від часів лише червоного.
8
Кудірка — Вінцас Кудірка (лит.
9
Вежа Гедиміна — башта зруйнованого Вільнюського замку, що носить ім’я Великого князя Литовського Гедиміна, якого вважають засновником Вільнюса (1323 р.).