А ларьок був мого двоюрідного брата. Він там торгував різними овочами. Я без поняття, звідки він те все брав, але мої пачки теж взяв. Ларьок стояв просто поруч із зупинкою, і бабці, що виходили з автобуса, могли відразу купляти той смалець. Звичайно, що смалець танув у вітрині, ніби сніг на весняному сонці. Тому тих пакетів довго там не тримали, оскільки сонце світило і все тануло, та всі й так уже знали, що у цьому ларьку можна смалець купити, бо тут його дофіга.
Я замовляв того смальцю побільше, а таку кількість в одній точці важко було продати, тому ходив по всіх ларьках поспіль і запитував: «Вам смальцю не треба?». Втім, у ларьку виторгом від смальцю треба ділитися, тому я подумав — візьму-но ящичок того смальцю, поставлю біля магазину і нараз спихну. Може, проканає? Тут будь-хто на кожному куті щось продає, то чого мєнти мали б мене чіпати? З огляду на те, що у Ризі я вже виграв у цій лотереї джекпот, то, можливо, що тепер черга когось іншого, навіщо мені одному стільки щастя?
Стою я біля магазину «Ліра», весь такий крутий, бо там у магазині смальцю немає, а в мене є. Кажете — прийшов капіталізм і вільна торгівля, торгуйте чим хочете, якщо тільки дістанете щось. Ось я дістав і продаю. І на цьому крапка. Торгівля йде, я б не сказав, що товар розлітається, але бачу, що тут, біля магазину, за коротший час я пропихаю більше, ніж у декількох ларьках одночасно.
Вирішив, що вже можу дзвонити до Мяйле. Але доти треба пройтися по різних кафешках, оскільки я про них більшою мірою тільки чув. Щоб не потрапити у таке, як «Томас» або «Інґа», бо вийдеш звідти голий-босий, якщо взагалі ще вийдеш.
Мені ніби якась пелена на очі впала, здавалось, що все роблю, як і колись, але в голові лише її чорне волосся. Стою я біля «Ліри» і весь час думаю, що вона мешкає неподалік. Не дуже хотілось, щоб вона мене тут побачила. Оглядаюсь і не можу придумати, що робити, якщо її побачу. Все поскладати й тікати геть?
Але нічого не поробиш, торгівля йде, зараз спихну той ящик і все, а більше мені й не треба. На цьому тижні трошки збільшу оборот, а далі буду тихенько сидіти і слухати, як сипляться копійки у ларьках.
Нахиляюсь взяти для бабці пару пачок, підіймаю голову, а навпроти мене стоїть зелений огірок. Та звідки цей грибочок виріс тут? Я тільки те й робив, що озирався навкруги. Звідси зовсім непогано видно, хто з якого боку наближається. Я не бачу тільки тих, хто виходить через двері магазину. Таке враження, що він щойно виліз з магазину, і тепер язиком шпортає поміж зубами, мабуть, вичищає крихти від щойно зжованої на обід булочки.
— Докумєнтики маєш?
— Які докумєнтики? — запитую, більш здивований зворушливим «докумєнтики», ніж не розуміючи, про що він запитує.
— Дозвіл на торгівлю.
— Ні.
— Тоді пройдемося у відділок.
Бабка стоїть з двома пачками в руках і запитує мене, чи я ще продаю смалець. Ні, кажу, дарую. Та подумала, що це жарт, і кинула обидві пачки назад мені до ящика. Ось вам — дожилися. На Великдень повний костел люду, що вірить у Воскресіння, а в те, що я просто так дарую пару пачок смальцю, бабця повірити не може. Тепер буде тільки більше доказів.
Сиджу я в мусарні вже без своїх білих пачок. Можна сказати, що сам упакований. Ще б пак, весь упакований і побілілий від страху, немов ті мої пачки на вітрині. Але, самі розумієте, що радощів з того нема. Знов мені дупа. І цього разу вже конкретно. Провал від ковбасних оборудок я злегка погасив, трохи боргу мені списав батько. А тепер я знову все набрав в борг, і знову все залишиться у мєнтярні. Якась там кількість смальцю залишилась ще у ларьках, але навряд чи цього вистачить, щоб повернути борг за всі ящики, які він мені приніс.
— То без жодного дозволу і товар без перевірки?
— Ні.
— То, може, свій якийсь докумєнтик маєш?
— Ні.
— Тоді давай хоч познайомимось. Ім’я, прізвище…
— Рімантас Кміта.
— Скільки років?
— Шістнадцять.
— В якій школі вчишся?
— У шістнадцятій.
— Якась магія цифр і то шшшш… весь час повторюється.
Тут я вже не можу врубатися, про що це він і що за чувак мені трапився.
— А ти знаєш, що тут торгувати взагалі заборонено?
— Та звідки мені знати, якщо всі довкола торгують.
— Треба своєю головою думати, а не дивитися на інших. Нехай собі живуть, як їм подобається. Інші тебе тільки намахають, а винним завжди залишишся ти.
Авжеж, думаю я, я живу, як хочеться мені, а інші, і насамперед мєнти, нехай не сунуться у моє життя.
— Ну, то скажи адресу.