— Яку адресу?
— Ну, свою, свою.
— А може, не треба?
— Пранасе, піди перевір справу того Казакевічуса, може, там вже щось нового є?
Його напарник виходить, а він повертається до мене і каже:
— Ну, я не знаю, може, й не треба… Але не можна, не можна так. Що буде, якщо всі почнемо штовхати ящики зі смальцем де попало і як попало.
Чи треба мені щось тут говорити, роздумую.
— А ще такий товар, як смалець. Він скоро топиться на сонці, капає між пальцями, слизький такий… А в кишенях нічого не маєш? Ставай до стінки, треба перевірити. А може, ти не лише смальцем торгуєш? Почали тепер такі, як ти…
Я підвожусь, він розвертає мене обличчям до стінки і починає обмацувати руками згори донизу. Біля кишень штанів він зупиняється надовше, ніж я бачив у фільмах про обшук. Минає декілька секунд, поки я доганяю, що він вже чогось іншого шукає, а коли я це усвідомлюю, мені всі запобіжники вибиває. Слово «підари» для мене завжди було лише масним матюком, що не має жодного відповідника у житті, особливо в моєму. Як тільки я збагнув, що тут коїться, спочатку подумав, що мені сниться. І таке саме почуття, як уві сні — здається, що нічого не можеш вдіяти. Лише серце вискакує, ніби НЛО навпроти мене приземлилось, і з нього вийшов марсіянин. І враження сильніше, ніж після поцілунку з Мяйле.
Я намагаюсь вирватися і пробратися до дверей, але відчуваю, що він заламав мені руку і тепер вже повалив мене руками на стіл. У той час, коли його рука полізла мені за штани, раптом приходить думка: «Чому я не кричу?». Кликати на допомогу в поліції, мабуть, дивно. Можливо, що мене загіпнотизували слова, які він весь час повторював, немов чотки перебираючи: «Заспокійся, розслабся, нічого тут такого», — і я ніяк не міг повірити, що відбувається саме те, про що я думаю. Вільною рукою хапаю його руку і намагаюсь витягти, але він, курва, міцний. І тоді навіть без роздумів з моєї горлянки видається виск, мов різаного поросяти: «Пишіть адресу! Пишіть адресу! Пишіть адресу!». Він відскакує вбік, і двері кабінету відчиняються.
— Може, його психіатру треба показати? — говорить мєнт до свого напарника, сідаючи за стіл, начебто не розуміючи, що тут на мене найшло.
— Зайди до четвертого кабінету, — каже напарник.
— Гаразд, ти вільний, вали звідси, і щоб більше мені не попадався…
Я, похитуючись, вилажу з мєнтярні, а на вулиці повітря таке свіже, здавалось, що я на деякий час навіть дихати забув.
11
«Міські медичні установи також навчилися надавати мешканцям платні послуги. За 1992 рік вони отримали за це доходів у сумі 1 218 236 талонів. У пологових будинках 52 відсотки доходів склала оплата за переривання вагітності, у психоневрологічному диспансері понад 80 відсотків доходів отримано за проведення експертиз на алкоголь у затриманих поліцією нетверезих водіїв…»
Батьки вимкнули тєлік, сіли на диван, а мене всадили у фотель навпроти. Той підар все-таки повідомив. Навмисно. Знайшов по прізвищу.
Ну, тут і почалось.
Довго вони говорили, але я їх не слухав. Що ти тут зміниш і що можна відповісти? Навіщо тобі гроші, запитує мати. Зовсім дурне запитання. В мене таке запитання жодного разу не виникало. Я вважаю, що людина при здоровому глузді таке питати не буде. Бо гроші потрібні. Вони, мов верблюд, принесуть на своєму горбі все решту. Що принесуть? Звідки я знаю, але буде кльово. Це світоч щастя. Скоріш навіть не щастя, а удачі. Мати багато бабла — значить, народитися у сорочці, а це, можливо, навіть краще, ніж бути щасливим. Оскільки щасливий — це такий, що весь розпливається в усмішці на розслабоні, кожен дурень може бути щасливим, що знайшов блискуче брязкальце. А можна взагалі нічого не робити, дивитися, як пливуть хмари, і бути щасливим. У реальному житті, мабуть, таких не дуже багато можна знайти, але на уроках з літератури ми читали про одного. Йде чувак в ліс і реве від зворушення. Я літом живу в селі, але сам не ревів і не бачив нікого ніколи, щоб у лісі ридав від зворушення. Якщо повертаєшся з лісу з порожніми руками, то без сліз, але роздратований, бо дві години обдирав ноги у чагарниках і без толку. А удача означає, що ти щось робиш та можеш сам щось зробити, і саме ти, а не хтось інший. Тому люди заздрять удачі, а не щастю.
— Чого тобі бракує?
Я стенаю плечима. Не буду ж казати «удачі». На їхню думку, щасливим я маю бути в усякому випадку.
— То чого тобі бракує?
— Так багато всього наробив і навіть не знаєш, заради чого?