Коли я зникав з поля зору, ховався зазвичай за стодолу і там трошки розважався. Друзів тут не мав, тому я причепив кільце і сам собі грав у баскетбол. Сам нападав і сам захищався, сам у себе м’яч забирав і сам свої кидки блокував. Тоді підраховував всі очки і зводив все у власну статистику. Пахав сумлінно за всі дивізіони НБА, всі команди грали по двічі, одна проти іншої, а я вибирав найкращих гравців. Іноді тих найкращих гравців я навіть зводив зі збірною Литви, і вони рубалися за кожне очко.
Якщо я бавився у футбол по тому самому принципу, тоді литовських футболістів у кращому випадку купували іноземні клуби, і наші Сукрістовас, Нарбековас та Іванаускас мали можливість пограти разом з Ван Бастеном, Гулліто чи Роберто Баджо. Якщо я кóпав якусь кульку і потрапляв в кут відчинених дверей стодоли, а потім встигав сам її звідти дістати, тоді мені не псував статистики Шмайхель чи Дасаєв, який досі чудово грав у моїх списках. Незвично було бачити стільки зірок на глухому хуторі. Тут краще дивляться образи святих та молебні. У місті, мабуть, ніколи не навчився б молитов. Але моя баба давно вже цей курс провела, і оскільки вона нічого поганого мені не зробила, то я відчував, що не маю права її розчаровувати, тому тепер відвідую костел і ходжу до сповіді. Коли я був дитиною, баба мені читала туркменські та казахські казки, і я всі їхні юрти та різні перипетії розкладав в нас на подвір’ї або у ровах, де ми сіно косили. До річечки Дретвініс до водопою приходили антилопи, і певно, що там на них чекав крокодил, а лев з бегемотом дружно опочивали у затінку. А тепер тут рубалися Барклі проти Джордона і Ван Бастен проти Нарбекова.
Окрім ведення статистики зірок баскетболу і футболу, я ще намагався подбати про свою фізичну форму в регбі. Замахало крутитися біля чоловічої команди. То вони мене беруть до себе, то знову не беруть. А я хочу нормально грати з ними в одній команді, а не стирчати десь на висілках. Треба було рухатися вбік до англійців, Нової Зеландії і Лому. Тому у вільний час я через дах стодоли кóпав обшарпаного м’яча, якого колись поцупив на тренуванні. Кóпну його так високо, щоб він летів над дахом стільки часу, щоб я встиг оббігти стодолу з іншого боку і спіймати його. Це для мене було серйозним викликом, може, тільки кілька разів вдалося наблизитися до бажаного результату.
Зазвичай я кóпав м’яч в уявний аут, тільки ніхто мені звідти не передавав його назад, бо я, крім Лому, не знав більше ніяких зірок регбі, тому доводилось бігти самому і забирати м’яч. Коли грав регбі, я не мав перед очима жодного кумира, не було кого мавпувати, треба було вчитися тільки в тренера і самому вигадувати різні трюки. По ящику регбі не показували, а газети писали лише про змагання, де ми самі й грали.
Бігати крос часу не було. Я махав вилами, перекидаючи сіно. Спочатку перевертаєш, тоді носиш до скирти, потім складаєш на віз, ідеш з ним два-три кілометри, знову викидаєш. А ввечері після заходу сонця — в річку Дубісу митися. А туди теж півтора — два кілометри. Покупався, а потім назад угору, і знову весь зіпрілий. А сіно косили на узбережжі річки, куди трактором не доїдеш, бо схил крутий, стоїш як на даху, віз перекошений, бігаєш з вилами туди-сюди, донизу — догори і ганяєш від себе ґедзів безперестанку. Я затуляв очі й намагався згадати, як виснажливо тренувався Рокі. І це допомагало. А як інакше це все витримати? Йдеш, двома руками несеш вила, а два ґедзі тобі впилися у спину.
Якщо вдавалося пошлангувати від роботи і не було настрою бігати за м’ячем або книжки читати, тоді йшов до ставка, намагаючись не занедбати навичок з математики. Хоча я сам на мілині, але все одно обмірковую, що доброго вийшло б, коли вкласти, наприклад, п’ятдесят літів. Уявімо, що Акціонерний інноваційний дає 70 відсотків річних, за умови, що кладеш на три місяці. А якщо на рік — дев’яносто. Тоді через рік маємо дев’яносто п’ять. Малувато. Якщо покладеш сто, то через рік — сто дев’яносто. А скільки це виходить у баксах? Немає навіть п’ятдесяти. Страшно довго бабки накопичуються у тих банках. Хоча ризику немає, але все одно дуже довго. Тому то й залишалось, що чіпляти на стодолі магнітофон і підспівувати за «Дюною»: «Рости, рости, моя могучая копилка / Мне наполнять её не лень / Мой капитал в надёжных банках и в бутылках». Я трошки підпаяв мікросхему, і звичайний магнітофон лунав ген далеко, доки батарейки не сідали. Тоді починав тягнути касету, проте можна зробити тихіше, дати йому відпочити, а потім — ще слухати. Хоча голоси звучать дзвінкіше, але в голові все звучить правильно.