У мене валялась листівка з котиком, який спить. Взяв її і написав перше, що стрелило в голову: «Від мого цілунку нехай ти заснеш…». Подумав, що так буде добре. Слова не мої, це такий хіт Вікторії, а з пісні слів не викинеш. І для чого викидати, якщо кавалок хороший. Треба не викидати, а записати, чи не так? «Вітаю. Це тобі», — так і сказав, коли подав. Вона нахилилась поцьомати, я спочатку ніби теж схилився, але раптом зігнувся, щоб дістати мешти — розв’язати і роззутися. Я мав чіткий намір спаскудити їй вечір. Вона хотіла посадити мене поруч, а я, ніби оглядаючи стіл, обійшов його довкола і коментував усе: «Ну, і що ми тут маємо? О, салат олів’є! Сто років не жер салату олів’є! Але ні, краще я сяду біля тортика, треба після змагань закинути собі трохи калорій».
Подружки Едити були одна за іншу похмуріші. Всі у сіреньких светрах з рудими відтінками. Одна у мохеровому. Всі з начесаними чубами на чолі. Той салат олів’є і то мав привабливіший вигляд. Деякі з них намагалися справу виправити короткими спідницями. Ну добре, але навіщо ті блискучі панчохи, немов новорічна ялинка? Ноги в них схожі на колоду.
Втім, була одна дівуля, яку я досі не бачив, і зовсім не така похмура, як усі. Вона прийшла у шкірянці, на вигляд тоненькій і не схожій на базарну штамповку. Вдягнена була у джинсовий комбінезон і взута у білі кеди. Викинула свою усмішку, віталася з усіма, балакала про щось, навіть тим мимрам мала що сказати. Я біля неї і вмостився. Думаю, не треба палку перегинати зі своїми тупими заявками, ця діваха зовсім нічого така, потім вона вирішить, що я повний псих. Не знав куди покласти ту газету, тому поклав її на стіл поруч зі собою, відкрив так, щоб статтю з фоткою було видно.
— Будеш читати газету? — запитала та в комбінезоні.
— Ну, буде видно, — кажу. — Сподіваюсь, що знайдемо що робити і без газети.
З усієї компанії той факт, що я граю регбі, знала лише Едита, тому вона й схопила газету.
— Може, це про тебе?
— Нууу, про мене теж… — спробував говорити з такою інтонацією, щоб здавалось — це для мене не має ніякого значення, а газети пишуть про мене через день.
— Ви перемогли! — намагалася радіти Едита.
— Там не було проти кого грати.
— О! найбільше очок набрав Р. Кміта.
— Чи не час познайомитися, — втрутилася моя сусідка у комбінезоні.
— Добре, будемо по колу, — Едита почала керувати парадом. — Вітаєте сусіда, той каже своє ім’я, а ви це ім’я повторюєте і додаєте яку-небудь характеристику з літери, з котрої ім’я починається.
Я й не намагався запам’ятати всі їхні імена. Цікавило лише одне. Коли привітав свою сусідку, у відповідь почув — Моніка.
— Моніка, — повторив я, їй просто в очі й додав: — Мило, дуже мило.
Перехилив стопку і ледь не порскнув все назад — настоянка «Малунінінкай». Не знаю, але ніколи у житті такого ще не пив. Я думав, що це буде солодкий дівочий лікерчик. А тут жахливий смак, зовсім не зрозуміло на що схожий. Градуси б’ють в очі, потім той смак чуєш в роті, а в голову вдаряє вже згодом. Запах теж відлякує. Коли п’єш таке пойло, тоді найближче майбутнє здається непередбачуваним і швидше всього неприємним, а точніше — зовсім страшним.
Зате Моніка здавалась мені навіть дуже-дуже. Важко сказати, що особливого було в тій брюнетці. Її фігуру в комбінезоні можна було розгледіти лише в загальних обрисах, бо що там у тому мішку можна розгледіти. Вона була гнучка, спортивна, словом — немов кішка, але в мішку. Я б не проти витягнути її з того мішка. А ще, дивлячись на всю компанію, зрозумів, що можуть робити очі. З її очей видно, як вона вся аж шкварчала всередині, просто переповнена енергією, очі її сяяли яскравіше за нейлонові панчохи інших. А коли вона дивилася на тебе, здавалось, що для неї важливо щось там розгледіти, і ти для неї цікавий. Можливо, що комбінезон не є моїм улюбленим одягом, однак порівняно з тими безнадійними светрами вона мала сміливий вигляд. Хоча стільки тут тої сміливості, тепер така мода прийшла — дівки вдягаються у комбінезони, але в будь-якому випадку, щоб одягнути комбінезон на день народження, де всі намагаються повипендрюватися, потрібно трошки зухвалості. Мені це сподобалось, бо цього вечора я теж хотів бути зухвалим.