У цій ситуації теж потрібно тренуватися. Ми почали грати в іншу гру. Треба було на різних клаптиках паперу написати ім’я, якусь частину тіла і дію — ну, наприклад: поцілувати, погладити і таке різне. Ясно, що я написав «Моніка», але написати частини тіла, до якої я би хотів притулитися, не посмів. Тому треба було притулятися до вуха і лаятися. Тихо, звичайно. Я міг написати наприклад «вкусити», але хто міг знати, чиє ім’я я витягну. «Гудить, наче мушля з моря», — головне — сказати якийсь жарт, все одно хтось буде реготати, а якщо хтось зарегоче, то й іншим здається, що кумедно, тільки жарту він не може вловити. Головне — не розслаблятися і не втрачати хвилі, і завжди залишатися в центрі уваги.
Моніка вирішила почати іншу гру. Взяла газету зі статтею про мене — ось іще одна гра. Ми встали парами, підстелили аркуш газети. Завдання було згинати аркуш навпіл, а парі — якомога довше втриматися на тому аркуші. Вона підходить до мене і починає показувати. Ми так і залишаємось удвох, починаємо гру. Едита вся нахмурилась, майже тремтить від злості, а Моніка все робить легко, майже як дитина, але чітко і впевнено. Мені трошки шкода газети — де я завтра зможу купити іншу вчорашню? По правді, мені тої газети страшенно було шкода, але я стою, обійнявши Моніку, і зараз це здається набагато важливішим. Ми потрохи згинали ту газету, намагаючись балансувати на одній нозі, кожний раз з вереском репетуючи. Моніка трималася за мене так міцно, ніби ми з нею знайомі зі самого дитинства. Раптом збагнув, що, мабуть, я надто усміхнений і задоволений. І справді, поруч у тому мішку я відчував тіло кішки. А коли треба було стояти на одній нозі, вона легко стрибнула мені на руки. Тримав її, напруживши всі м’язи, щоб вона відчувала мов за дуб тримається, а вона була розслаблена, але не охляла.
Так відчув, що більше не можу стримувати своєї либи. Тримати дівчину було легко і зовсім не хотілось її відпускати. Усі інші випали з гри, а я залишився стояти з нею на руках на пальцях однієї ноги. Коли я відпустив її, вона скликнула ух! І поглянула мені в очі. Я все ще дурнувато вишкірявся, але її це не хвилювало.
— Може, пора вже каву пити?
Едита намагається зробити перерву забавам. Поки носять торти і каву, Моніка розглядає книжкову полицю Едити.
— Тут є «Чайка» Баха! Тобі вона подобається, Едито? Мені — страшенно. Здається, що проста, але багато про що говорить. Я могла б читати і читати знов. А ось «Ідіот» Достоєвського складніший, чи не так?
Назви книжок мені мало що казали, тому я рився у колекції платівок Едити. Платівки такі, як і в усіх. Коли маєш патефон, то купляєш не те, що тобі подобається, а те, що є у продажу. Тому в усіх було декілька платівок литовських народних казок для дітей, трошки музону для батьків, типу литовської естради, Пугачова і який-небудь Леонтьєв. А ще декілька литовських гуртів. Едита мала пластинку «Фойє» і BIX. Побачивши такий музон в неї, з несподіванки я підвів брову, але думаю — гаразд, хороша нагода повеселитися.
— І що тут маємо? О! BIX! Увага, увага — танці!
Я запустив річ «Сліпі воїни», хтось із дівчат нявкнув: «Ну, ні!» — але я вже почав дриґатися. Зняв зі стіни штучну квітку, прикусив її зубами і махав руками, мов крилами. Точно як Самас, коли співав «Я так хочу полетііііти». А я ще додав: «Як чайка!» Компанія тут зібралась культурна, не будуть же переривати мій хореографічний номер, але самі не танцювали, бо як тут танцюватимеш?
А мене чим далі, тим більше понесло на дриґання. Певно, якби не «Малунінінкай», я би так не скаженів. Шаленів я зі злістю — очевидно, тут і починалось те незрозуміле та некероване майбутнє, яке обіцяв стрьомний смак того пойла. Однак я б не сказав, що було так аж дуже неприємно або тільки неприємно. Я повністю керував ситуацією, все залежало від мене. Усі стояли попри стіни і, похитуючись в ритм, чекали, поки я закінчу свій виступ. Здавалось, що в подружки Едіти мохеровий ворс став дибки на светрі. А я веселився. Потім вони зможуть запитувати в Едити — а хто це такий був? Я пару разів почув дзвінкий сміх Моніки, і мене вже ніхто не міг зупинити. А Моніка, хоча здавалась простою, але з кожного жарту не реготала. Тому я почувався, мов отримав виграш у Німанській лотереї, і навіть сам себе здивував.
Не було чого тут тягнути кота за хвіст: кави попили, торт з’їли, тому я розлив залишки третьої пляшки «Малунінінкай».
— Ну, піднімемо ще тост. Не будемо ж сидіти тихо за столом, і можемо келихи налити по вінця. І вип’ємо за тих, кого кохаємо. І за тих, кого колись кохали!